–  Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

–  Та хоч на дорогу!
– побивається Загнибiда.
– Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

–  Од тебе не одчепишся!
– сказав Рубець.

–  Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

–  Дай, боже, i нам те мати, що у вас!
– утiшав Книш, беручи чарку наливки.

–  Бувайте ж здоровi!
– привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

–  I слава богу!
– легко зiтхнув товстий крамар.

–  Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

–  Випровадив, слава тобi боже!
– сказав Загнибiда, вертаючись.
– Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани!
– I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

–  Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках.
– Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися!
– додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

–  З вами, кумо, випити? От добра кума!
– мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

–  Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема!
– укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

–  Чого нема? I тепер ще можна!
– мовив Колiсник.

–  Огледiлись, як наїлись!
– одказала, запишавшись, кума.

–  От i опiзнились! Саме тепер в смак!
– виправляється жартами Колiсник.

–  Не в вашу дяку!
– укоряє крамариха.

–  З наймичками йдiть спершу христосатись!
– уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

–  З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.

–  Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога!
– призро одказала його жiнка.

Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.

–  Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий!
– виправлявся вiн.

–  Коли не ликом, то валом!
– скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.

–  Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо.
– I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.

–  Куди ж ви?
– неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.

–  На просторе… Хай вам!
– мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.

–  Куме! куме!
– крикнула навздогiнцi крамариха i завела:

–  Ой куме, куме, Добра горiлка.

–  Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.

–  Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько!
– сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.

–  Сам бог глаголе вашими устами!
– скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.

–  Жiнко-голубко!
– мовив Загнибiда.
– Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.

–  Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.

–  Божественної! Божественної!
– загукали кругом.

Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.

–  Стiйте! стiйте! не бийте!
– хтось скрикнув.

–  Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють!
– одказав Загнибiда.
– Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…