–  Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!

–  Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

–  Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка.
– Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

–  А що, глибоко?
– допитувався.

–  Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

–  Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

–  Що, не було? Не вертався?

–  Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.

–  Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

–  Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду!
– посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

–  Карпо! Карпо!
– скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

–  А що, як Христя? Чи жива-здорова?

–  Та Христя тута!
– каже Карпо.

–  Як тута?!
– скрикнула злякана Прiська.

–  Тута… Приїхала.

–  Коли приїхала? Де приїхала?
– бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

–  Христя пiшла до вас, - каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

–  Здрастуйте, мамо!
– гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi.
– Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

–  Матiнко! Не пiзнаєте мене?
– спитала Христя.

–  Христе! Дитино моя!
– простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

–  Ач, яка молодець Христя!
– каже Одарка.
– Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.

–  А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.

–  Молодець, молодець!
– одно плеще Одарка, обдивляючись.

–  Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.

–  Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

–  Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.

–  Як же ви тут живете?
– допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

–  Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська.
– Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

–  Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

–  Ви плачете? Мамо!
– скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

–  Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..

–  То ви не вiрите?
– спитала Христя.
– Так от же - хай мене хрест поб'є!
– коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

–  Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати.
– Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.