–  Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.

Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

–  Недобрий, дочко?
– спитала мати.
– Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.

–  Та страва добра, - одказала Христя.

–  Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона.
– Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

–  Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.

–  Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме!
– жартуючи, одказуб Христя.

–  Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

–  Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.

–  Правда, дочко, правда: всього часом буває.

–  Часом - з квасом, а порою - з водою?
– каже Одарка.

–  Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись!
– одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.

–  Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.

–  Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

–  Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.

–  Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

–  Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.

–  То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"

–  Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi?
– спитала, помовчавши, Одарка.

–  Отак, як бач!
– гiрко одказала Прiська.
– Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!

–  Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.

–  Гей, ти, дiвко! Дiвко!
– донiсся знадвору Карпiв голос.
– Куди се?

–  Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.

–  Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!

–  Хто се?
– спиталася Прiська, дослухаючись.

–  Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

–  Здрастуйте в хату!
– привiтався вiн.

–  Здоров, Карпе!

–  Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

–  То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.

–  А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

–  Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.

–  Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.

–  Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками?
– спитала Одарка.