Шрифт:
Трохи нижче рівня моєї схованки…
Взимку все, що довкола, чомусь перетворюється на декаданс Dead Can Dance, - може через свою чорнобілість й фактуру зачовганої кіноплівки?
Так чи інак, розташувати шрифти пташиних слідів у послання на вогкім снігу - санскритом буває важче, аніж дослідити мить підступної втечі кави…
До вогню залишається кілька мікрон потойбічної пошти з Обгорілими оксамитом торочок попелу кутиками конвертів…
День небажаного листа перетворюється на пекло криги.
Бо самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - Змушує їх до спорудження Кришталевих в’язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.
Йди геть! Це останнє звертання до порошинки, що муляє в оці, яка склала про себе надміру високу думку, ніби вона - брила з обсидіану…
Чи, бодай, мармурова скеля.
P. S. А «что можєт хотєцца едакой глибє? А глибє многого хочєцца…». Не моє діло…
Місцям та речам властиво призвичаюватися до людей, яких вони оточують - до людей, що ув’язнюють їх своїм особистим уявленням. Оточують маніакальний затишок в оселі мідій колоніальний спокій болота в океані ілюзій там, де звично в коньяк пірнає скибка білого хліба… І дзеленчать загублені ключі в руках дитини…
Цікаво, коли нарешті прийде мить Виходу на сцену Іграшки?
Адже, ось в руках у мене якесь студентське ризографне видання. Сірий - ледь проглядає - опус.
Америцій [243]. Симв.: 1023. Всього: 102218.
«Різдво 23», сезон весна - літо. За схемами креслення цього маніяка, це сталося дванадцятого травня 1998 року. Цитую: «Я їду в електропотязі. По колу, звичайно. Зараз, здається, третє коло. Людина, що сидить справа від мене, нишком підглядає за моїми руками - я пишу. Байдуже - зараз викреслю її… … А як вас звати, запитую. Еля. Вона каже, що виходить на наступній. Щасти вам.
Отже Еля.
Більше її ніхто не побачить, сподіваюсь.»
Звісно, це збіг. Але імовірність такого збігу зменшує винятковість імені Еля. Воно зустрічається незрівнянно рідше ніж навіть Сніжана…
«Отже», як сказав цей самозакоханий у свою меншовартість гормонально неврівноважений підліток, Елю викреслено ще до її народження. За його системою вона мала припинити своє існування.
Але, ймовірно, через те, що її було викреслено з одного вигаданого світу, вона і з’явилася в іншому вигаданому світі? Саме на початку травня 1998 року…
Не люблю такої містики. Можливо, через те, що не вмію тлумачити подібне. «Ніхто не хотів помирати…»
… а, отже, те, що лише мить тому здавалося загоюваним часом, - рудий собака. Грає в небесах, навипередки з реактивним ласо.
Весінні хмари з плазми і багна міських калюж, і вітер в перископах.
Танцює горобець через синкопу на спазматичних плямах полотна.
Рудий пес гасає з лунким валуванням за хмарами та літаками. Так було, коли трощився асфальт і машини гепалися в земну плазму. З металевим скреготом комах - хрущів, богомолів, скарабеїв, - у м’ясорубці. З ран пошматованої спини проспекту виривалися глухі кавалки пари. Рани виділяли шпаристу, як скам’яніла кавова піна, як обвуглена пемза, речовину обсидіанового кольору. І у цій речовині кам’яніли трилобіти сонячних плям.
Штовхання та мерехтіння у тролейбусній шибці колажів суспільного споживання суспензії міжвидового шоу: Чорна Вдова - Кому Вниз?
– автопортрет драпового павука свіжою кісткою трупа, з якої, мов з тюбика, лізе спечений мозок…. афіші усіх стадій розвитку конкурсу паталогоанатомів17 початківців «Тварина Року»: день перший - «Виставка кишок», день другий - «Виставка воскових фігур» (у номінаціях: муляжі, опудала, мумії безкишкові та безмозкі ляльки, секс-тренажеридля-ненажери). Голова журі вже встиг продати інформацію з тельбухами: Твариною Року оголосять Курку Гриль. Вона заповнить своїм розкритим, як вульва, черевом, рекламний простір хрещатицького супермракету. … І все це вміщується… проектор тролейбуса рухається вздовж плівки, що рветься, навспак повзучи… то під дощем завмирає… Як стрічка сірого фаршу… «Lіve the kіds alone!». Фари нічних машин демонструють короткометражне кіно на цеглі старих будинків, знімкують дерева на третій фазі їхнього сну…
Нема сечовим міхурам порятунку на центральній вулиці Міста, - доводиться відвідати вбиральню Макдоналдсу - «Щира подяка нашим Макдоналдсам за десять років безкоштовних вбиралень!».
Сморід серед дзеркал. В одній раковині - по вінця стоїть бруднувата вода, в якій спочивають трупні кістки недопалків, сіра суспензія - слиз суспільного споживання… В сусідній раковині миється стара вошива бомжиха й мимрить собі під носа до всіх, хто заходить; «Підмиватися - вдома, підмиватися - вдома, підмиватисявдома…»
Розкішна пані з лялькою у вигляді трирічного негреняти (чи навпаки), яке тримає поверх пухнастих очей повітряногокульку… ось це пані виго лошує перед усіма присутніми (тобто, мною і бомжовою вар’яткою, імовірно…): «Зараз ви поба чи те чоловічий стриптиз! Ось забита ракови18 на - в неї ми і попісяємо! А руки мити - вдома.
Тут антисанітарія». І, попісявши своє хлопчаки гордовито покидають вбиральню.
Віршовані згустки витікають з вуха за комір, і сніг летить на вогник цигарки, як метелики - на несправжнє світло. Трупами сніжних колібрі обліплено шибку тролейбуса, за якою - щільно заклеєний суспільним онанізмом простір… «Ти - не один…»