Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.

Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.

Вранці вона - швидко й механічно, мов пожежник, - одяглася. Не стала шукати його по квартирі.

Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.

Ліфт. Падіння на попередній рівень. І - яскравий вересневий ранок на дворі. … настав час замовкнути і дивитися на своє кіно.

Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев - поки лише алхімічного шлюбу дерев, - на прозорий холод - холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного - лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…

Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову - без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про - ні, не про розлуку, - саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів - прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, - туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, - так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово - ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.

На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.

Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу - без спогадів і жалю…

покійна ЯНА

Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора - схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.

Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон - вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).

Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…

Так дзвонять в двері лише менти!

– Як до власної хати… Кого чорт приніс?

– Прикинемося, що нас немає.

– Світло від телевізора.

– Тоді зробимо вигляд, що спимо з телевізором… цікаво, коли у них рука стомиться тиснути на дзвоник?

– Ніколи. Доведеться відчинити.

– Тоді пошли всіх - скажи, що ми трахаємось.

– А їм не пофіг?

– Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…

– Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.

– Ліко, серденько, одягайся і виходь!
– До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці.
– Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого - гроші на вітер!

– Шарман, бля… Я тебе ненавиджу. У мене болить голова, і я вже сплю.

– Ну тоді «я, блядь, перепрошую», але ми тебе винесемо і вилікуємо!

– Шоб ти здех, падло.

– Люди невдячні, - театрально зітхає Кіть - але треба завжди чинити добро, не сподіваючись на вдячність. Виходь, пєльмєні зваримо.

В кухні вже юрмяться і гуркотливо пересувають меблі Ксена, Рудий, Крихітка, Максим, Аврал, Богданчик, Енді та Юля.

Коли всі розміщуються (дами на колінах своїх чоловіків, які загрузли у прочавлених до підлоги кріслах), Кіть спритно роздає майонезні слоїки з коньяком, що правлять тут за склянки, і відкриті пляшки з пивом, і, по-змовницьки (театрально) підморгнувши, виголошує:

– Ліко! Ми вітаємо тебе з днем народження, бажаємо тобі щастя впродовж твого життя, і легкої смерті від оргазму наприкінці. Оскільки ти завжди хотіла померти молодою, ми бажаємо тобі щонайменше тридцять років рожевої юності та триста років шаленої популярності. Ми всі прагнемо мати твою книжку з чистого золота, з викарбува ними на обкладинці словами: - алаверди сентенціям твого чоловіка - «Ліко, література - це прекрасно, але ти ніколи не заробиш нею собі на життя!»