— Це я лисиця? — обурилася матінка. — Це я — до курника? Я тобі варю, печу, перу, прасую, а ти! Дармоїд! Яке щастя, що твій батько не бачить цієї ганьби! А він так хотів, аби син його став лю-ди-но-ю!

Звідтоді я зачинявся у своїй кімнаті і часто лежав на ліжку, поринаючи в роздуми і фантазії, принаймні стелю я вивчив напам'ять, чого не скажеш про підручники, які валялися у мене під ліжком. Відтак я записав: «Навіть геній потребує товариства. Навіть геній може зраджувати своїй дружині. Навіть геній сам пере свої шкарпетки». Згадка про шкарпетки, які завше прала моя матуся, викликала асоціації з іншими частинами гардеробу, і наступна моя думка була така: «Те, що хтось носить майтки, не означає, що він потрапить до раю скорше за того, хто їх не носить». Гадаю кожен у своєму житті міг знати когось, хто не носив майток, я знав таких принаймні чотирьох. То була стара пришиблена пані Скоробецька, яка ще в 1894 році уславилася тим, що задерла спідницю і показала голу дупу першому львівському трамваю, який трюхикав на Личаків. Відтоді мало що змінилося, бо пані Скоробецька, хоч і геть згрибіла та зсохлася, але гола її дупа зосталася й надалі останнім аргументом у будь-якій суперечці. Другою і третьою особами без майток були дві перекупки на Ринку, котрі задемонстрували свої голі гепи одна одній, як останній вагомий аргумент у тривалій суперечці, свідком цієї історичної сцени був не тільки я, а ще ціла купа народу, так що ця знаменна подія мусила потрапити навіть у газети, а четвертою особою без майтків була Лія, вона з дитинства майточок не носила, хоч і була неабияка чепуруха і, йдучи до кльозету, завше прихоплювала з собою мидницю з теплою водою, аби відразу й помитися. Про це ми знали від Йоська, але я й сам колись у цьому переконався, коли ми бавилися у хованки, Лії було тоді одинадцять років, а мені чотирнадцять, очі у неї були, як дві жарини, а повні вишневі вуста виглядали так, мовби вона щойно випила кварту крові, і от у густелезних кущах бузини, де ми з нею заховалися, Лія сіла на траву, зігнувши перед себе коліна й обхопивши їх руками, а я ліг долілиць, обоє ми причаїлися і не розмовляли, і власне тоді я побачив поміж опущеним краєм її сукенки і травою голу сідничку з таємною щілинкою, яка нагадувала усмішку і якої досі мені бачити не доводилося, маленькі ріденькі волосинки ледь-ледь лише починали кучерявитися довкола лона, я не міг відвести своїх очей і завмер, не дихаючи, як тут край сукенки посунувся вгору, оголивши ще більше той дивовижної краси краєвид, до якого несамохіть уже потягнулася рука і накрила його долонею, мовби уберігаючи від усіх нещасть світу, і долоня відчувала усе наростаюче тепло, яким пашіло лоно, і це тепло рухалося по руці вгору, перейшло мені на груди, і я відчув уже такий пекельний жар за грудиною, що аж сахнувся, а Лія, мовби нічого й не сталося, опустила край сукенки і сказала: «Пора вже вилазити. Вони нас і так не знайдуть». Відтоді стала нас єднати якась невидима тоненька ниточка почуттів, ще не оформлених і не усвідомлених до кінця, але коли я, так само, як і всі мої ровесники, з часу до часу поринав у солодійство, то викликав з уяви саме Ліїне лоно, і тоді тепло знову проникало в мою руку і рухалося до грудей, та й було чого, бо з роками Лія ставала дедалі вродливішою і вродливішою, вже підлітком вона була така гарна, як лялька, чорні кучері обрамляли її голівку, а в очах з'явився звабливий блиск і рум'янці на щоках, до того ж у неї набубнявіли перса, кожне з яких уже б і не помістилося в долоні, а потому заокруглились стегна, і сідничка стала випирати так, що я мусив відводити очі набік. Доволі довго ми не мали нагоди ще раз усамітнитися, але завше, коли доводилося опинитися поруч, я торкався мізинцем її долоні, і вона відповідала таким самим ледь помітним доторком, від якого мене пронизував теплий струм, змушуючи серце битися швидше, інколи вдавалося упіймати її мізинця і потримати кілька хвилин під столом, відчуваючи, як на моє погладжування вона щоразу реагує своїми тоненькими пальчиками, жодним рухом голови чи голосом не зраджуючи себе, і така таємнича таємність притягала мене ще дужче, змушувала водно тільки й шукати нагоди для доторків. Але коли їй виповнилося шістнадцять, ми вже не мусили ховатися, я зустрічав її з гімназії і проводжав додому, а дорогою ми прогулювалися у Єзуїтському парку чи на Високому Замку, тримаючись за руки, і я довго ще, довго не міг насмілитися її поцілувати, вочевидь, молодшим я був сміливішим, не знати, як довго б це тривало, якби одного разу, коли ми сиділи на лавочці на Високому Замку, а довкола не було живої душі, окрім білок, Лія не пригорнула мою голову до себе і не поцілувала, і тоді вже я й сам припав вустами до її вуст, і хоча робили це ми уперше і добряче обслинили одне одного, але нам обом сподобалося, і я навіть насмілився та поклав одну руку їй на коліно, а вона накрила її своєю рукою, і ми сиділи отак притулені і мовчали, бо я не мав, що сказати, усього мене заціпило.

Ясьові і Вольфові з дівками йшло, як медом помащено, горнулися до них такі мавки, що аж очі сліпило, мені ж очі засліпила Лія, а Йосько мав на любовному фронті проблеми — маленький, худенький, клаповухий окулярник, йому подобалася Рута, яка вчилася з ним у консерваторії, але то була дівчина з гонором, вища за Йоська, я навіть не можу сказати, чого вона прагнула, може, лицаря на білому коні, але оточували її звичайні хлопці, а вона звичайного не хотіла. Рута була вихрещеною, ба навіть зукраїнізованою жидівкою, а її тато працював в українському часописі і писав статті на історичні теми, в яких щиро вболівав за наш бідний, нещасний, задрипаний нарід. Ми вирішили допомогти своєму товаришеві, якось зібралися в кнайпі, і я сказав:

— Йоську, ти ж знаєш, що ми твої кумплі на амінь * і ми готові задля тебе на будь-які жертви. — Йосько сумно кивнув. — Тоді робимо так. Підійдеш завтра до Рути і скажеш, що маєш щось важливе розповісти, і запроси її до Єзуїтського парку. Підете си на шпацірґанґ *. Дорогою мели що завгодно, а як уже опинитеся в парку, то до вас учепляться троє батярів. Руту спробують обняти, а тебе тримати за руки. Але ти вирвешся і порозкидаєш їх, як снопи.

Йосько з подиву іно очима закліпав і рота роззявив, та так із розкритим ротом обвів нас поглядом.

— Я? Тими-во руками? — і виставив нам свої худі бліді долоні з довгими пальцями.

— Не бійся. Тими батярами будемо ми.

— Ви? — не вірив він.

— Так, ми. Що ти дивуєшся? Мусимо то з тобою кілька разів спробувати, щоб усе вийшло гладко.

— Але… але… — потер чоло Йосько. — Хіба то буде по-лицарськи?

— Йосю, — поклав йому руку на рамено Вольф. — Розкрий сьліпундри *! При зустрічі з левом найліпше і самому бути левом. Але з жінкою завше треба бути лисом.

Нам врешті вдалося його переконати, після кількох спроб Йосько цілком незле списався, а раз так увійшов у роль, що розквасив мені варґу *. Коли я глянув у люстерко, то розквашена варґа, на якій блищала крапелька крові, викликала в мене дуже слушну ідею.

— Йоську, — сказав я, — мусиш прихопити з собою одну стиглу вишню, і коли будеш із нами борюкатися, непомітно її кинеш собі в писок і розкусиш так, аби сік тобі витік з вуст, а кісточку виплюнеш.

— А то для чого? — не второпав Йосько.

— Але ж ти мудрий! Як Беркові штани навиворіт. Та щоб то скидалося на кров. Рута, як зобачить, відразу витягне хустинку і стане тобі витирати. Уявляєш, який ти героїчний вигляд будеш тоді мати?

— Сила! — втішився Йосько. — Але чо тільки одну вишню? Візьму жменю!

— Здурів? — вигукнув Вольф. — Коли випустиш із себе стільки вишневого соку, то вона може здогадатися, що то не кров.

— І де гарантія, що разом із соком не вилізе тобі з писка вишнева шкірка? — цілком слушно зауважив Ясь. — Вона ще подумає, що ти собі кавалок язика відкусив. То має бути тоненька червона ниточка.

Наступного дня ми зачаїлися у кущах ясьмину, була пополуднева година, сонце парило, і в парку, де з самого ранку повно няньок з візочками та емеритів *, зараз панувало безлюддя. Недовго й чекати довелося, коли ми уздріли Йоська з Рутою, він щось жваво торохтів, розмахуючи руками, як вітряк, однак Рута слухала його неуважно, роззираючись на боки та милуючись пташечками і квіточками, бо то була така дівчина, яка знала ціну словам і ціну красотам природи. Ми натягли низько на чола кашкети, а писки зав'язали хустинками і несподівано вискочили на доріжку.

— Стати! — гаркнув Ясь і — до Рути: — Ану давай свою торбинку!

Ми тим часом підступили до Йоська і вхопили його за руки, але він спритно крутнувся і копнув мене в коліно. А бодай ті пес яйці лизав! Ми так не домовлялися! Я аж засичав від болю і побачив, як Рута луснула Яся торбинкою по голові, а в торбинці були, певно, дуже мудрі книжки, бо Ясь теж скрутився. Йосько з Вольфом повалилися в кущі, як і було сплановано, там Вольф голосно заойойкав і, вдаючи, що ледве від Йоська вирвався, взяв лахи під пахи і кинувся тікати, ми за ним, я накульгуючи, а Ясь тримаючись за голову, з вуха в нього цибеніла кров. Коли ми відбігли на достатню відстань і дослідили свої рани, то виявилося, що нам добряче дісталося, Рута вдарила Яся так вдатно, що надірвала йому вухо, я мав розсічене коліно, а у Вольфа з носа капотіло, як з ринви.