— Приставили пістолет?

— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.

— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

— Вони мали з собою відро.

— А грошей не забрали?

— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.

— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб'ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».

Якщо хтось думає, що я дуже страждав, то помиляється, бо я знову отримав змогу сидіти над своїм зошитом, хоч і недовго, бо справу взяла у свої руки бабця і повела мене до пана Іржи Кнофлика, який мав поховальну контору на Личакові і з натхненням спроваджував своїх клієнтів у кращі світи, ба й називалась вона химерно «Харон» і конкурувала з відповідним закладом пана Антонія Курковського під назвою «Конкордія», хоча конкурувати з Курковським було неймовірно важко, адже мав він кілька чудових зашклених катафалків з чотирма ліхтарями, а на катафалкові, призначеному для офіцерів, височіла постать рицаря в латах і шоломі з опущеною прилбицею та чорними перами, катафалки для дівчат і дітей були біло-блакитно-жовті і запряжені білими кіньми зі струсевими перами, але то ще було не все, бо пан Курковський посідав ще й цілу армію жалібниць і жалібників, які були вбрані на переміну то в шати іспанських ґрандів, то в мундири мадярських гайдуків, а на чолі жалобного походу крокував майстер церемонії у наполеонівському капелюсі, кожен свій крок підтверджуючи змахом маршальського жезла, обабіч катафалка йшла його обслуга, по чотири з кожного боку, з похмурими і закам'янілими обличчями, тримаючи запалені ліхтарі. Сам пан Курковський виглядав досить життєрадісно, його рожеве обличчя, оздоблене тоненькими вусиками, нагадувало великоднього поросятка, він завше під час формування жалобної процесії лише стежив збоку своїм пильним оком, аби усе відбувалося згідно з усталеними приписами. А коли жалобний похід вирушав у напрямку цвинтаря, то таке величне театралізоване видовище уже ніхто пропустити не міг, і процесія обростала випадковими перехожими, пучнявіла і надувалася, як снігова куля.

Либонь, ви уже помітили, що вся моя родина була якимось чином пов'язана з тамтим світом, навіть наша вітальня скидалася на трупарню — на стінах висіли світлини безлічі покійних цьоток, вуйків, стрийків *, прадідів і прабабусь вкупі з їхніми покійними колєгами і колєжанками, а хто зна, чи й не з коханками та коханцями. Тому цілком природно, що я опинився саме на фірмі пана Кнофлика, де можна було купити не тільки чудові зручні труни, в яких і живому було б вигідно подрімати, що й робив частенько глухуватий столяр Боучек, перепивши пива в кнайпі Кучка, але й вінки, стрічки, скульптури ридаючих муз, викарбувані серця матерів і великі, у зріст людини, свічники. А ще пан Кнофлик мав чорного катафалка, якого запрягав чвіркою вороних коней і сам ними правив, сидячи на козлах у чорному фраку і чорному циліндрі. Обоє — і господар, і столяр — були чехами і розмовляли дуже голосно, бо столяр недочував, але, видно, цього не усвідомлював, будучи переконаним, що всі глухі, окрім нього, тому й галайкав, як гуцул на полонині. Уздрівши мою бабусю, пан Кнофлик втішився так, гейби вона привела йому не мене, а свіжого клієнта, якого він мав би з усіма почестями поховати.

— Прокрістепана! Кого я бачу! Сирена Полтви! Золотий голос потойбіччя! Прошу, прошу, вважайте на ноги. — А тоді гукнув у глиб контори: — Боучек, перестань шурхати гимблем, бо ніц не чути! — Але Боучек і далі шурхав, муркочучи якусь пісеньку під ніс, а пан Кнофлик посадив нас біля дубової труни, оздобленої паперовими квітами і вистеленої білим оксамитом, і сказав: — Тут має нині лежати пані меценасова *. Бачите, яка м'яка постіль? Сумніваюся, чи вона за життя мала м'якшу. Підете завтра її відплакувати?

— Ой, піду, піду, — зітхнула бабуня, — маю завтра три похорони.

— Агой! — сплеснув у долоні пан Кнофлик. — Аж три! Яке щастя! А в мене іно один. А тамті два, то, певно, пан Апельцинер і пан Струсь? Ай-я-яй! Перехопили їх у мене брати Пацюрки. І де тут справедливість, га? Вони ж їм підсунуть соснові труни, помальовані під дуб, а я даю справдешні дубові. О, чуєте? — він постукав кісточками пальців по труні. — Чуєте, який звук? З такої труни можна скрипки робити, бандури, трембіти і контрабаси. Ви ж там, коли будете, підкажіть їм, хто справжній трунар. Може, ще хто буде вмирати, то нехай би йшли до мене. Даю знижку десять відсотків і свічники задармо. Я вам навіть підкажу, як то зробити, аби було делікатно. Як будете голосити, то досить, аби ви вклали такі слова: «Ой, у яку-у тебе труну-у поклали-и-и? Та ж то труна не дубова-ая, а соснова-ая!» Га? Але я вас перебив. Маєте до мене справу?

І бабуня розповіла про свого коханого онука, який тільки й мріє про поховальний заклад, і ще змалку майстрував з сірникових пуделочок труни, в яких ховав різних жучків, закопував із почестями в землю і ставив хрести з віночками, які сам же ж і виплітав із травинок, а пан Кнофлик відразу став обдумувати, куди мене притулити, бо навіть мови не було, аби він міг відмовити бабуні, яка не раз йому клієнтів постачала, а тепер ще й буде зобов'язана помагати йому в його ґешефті.

— О, вже знаю, — клацнув пальцями пан Кнофлик, — він буде нести перед катафалком хреста. Дам йому чорного фрака, чорного циліндра і чорні мешти. А у вільний від поховальних процесій час буде помагати Боучкові оздоблювати труни. Гадаю, він, як представник такої високомистецької родини, мусить володіти неабияким естетичним смаком.

— І не вагайтеся, — втішила його бабуня, — він навіть коли накладає собі на тарілку бульбу, то формує з неї дуже гарні купки, зверху оздоблює кропиком, а парівки * ніколи не розтинає впоперек, а лише поздовж, краючи їх на соломки. Естет до шпіку костей.

— Надто, що я у вас в боргу, бо ви мені не зраджуєте з тим француватим Курковським. Бачилисьте його процесію? Ціла зграя тих його жалібників, котрі тупцяють уздовж катафалка, мають бурячкові носи, а коли я бачу їхні залиті слізьми очі, то не відпускає думка, що він їм якусь туди хулєру закапує. І не абиякий дух їм з вуст віє, а чистий spiritus!