— Знайшов. Одна молода японка супроводжувала його упродовж старості. Він усюди з'являвся лише з нею. Але чи була між ними пристрасть? Невідомо.

— А ви б хотіли, щоб хтось приніс вам у жертву себе?

— В ідеалі хочеться іншого… У кожному разі не жертви…

— А якщо нема того іншого? Тоді що? Тоді — жертва?

Тепер вона дивилась йому просто у вічі, а на її вустах тремтіла посмішка. Ярош стенув плечима і сказав:

— Тоді — жертва. Однак і тут можна помилитися. Я принаймні уже це пережив.

Однак мама не дала мені пропасти і потягнула до пана Цапського — директора знаменитого Оссолінеуму, його матусю натхненно відплакала наша бабця, а гомерівським стилем (не плутати з гомеричним) оспівала в некролозі моя мама. Пан Цап-ський був дуже втішений, побачивши мою маму у світло-зеленому жакетику до колін і червоному береті, який грайливо прикривав ліве мамине око, він довго розсипався у компліментах на адресу її літературного таланту, так що я навіть подумав, що померла у нього не мама, а дружина, і ото, овдовівши, він тепер підгрібає до моєї матусі, а коли ще й став їй руки цілувати, я аж закашлявся, хоча мені й не було шкода, хай би слинив не тільки руки, але ж не на моїх очах, бо я дитина вихована і позбавлена збоченських фантазій, едіпових комплексів і цих, як його… Але мої глибокі узагальнення перебив пан Цапський:

— А-а-а! То це ваш синочок!

Синочок! Нічого собі! Мені уже дев'ятнадцять, а я все ще синочок? Я хотів було пояснити панові директорові, що я не просто синочок, а філософ з гострим баченням довколишнього світу, і перше, що я помітив — це ідеальний порядок на столі у пана директора, де всі папочки лежали одна в одну, а застругані різнобарвні олівці акуратно стирчали з дерев'яного приладдя, і коли мама, розповідаючи про всі мої приховані таланти, взяла одного такого синього олівчика, покруцькала його в пальцях туди-сюди і поклала на столі, пан директор миттю підхопив його і поклав на те саме місце між червоним і зеленим, аби вони знову стирчали рівненько, як штахети в паркані, а отже, висновок, який можна з цього зробити, невтішний: пан директор Цапський — холерно прикра людина, яка належить до породи педантів прибацаних, в'їдливих і занудних, і якщо він має дружину, то вона давно вже виє на місяць або підмітає листя у парку Кульпарківської лічниці для божевільних, тому першим моїм поривом було схопити матусю за руку і з криком «Рятуймося!» пендзлювати звідси якнайдалі, але раптом пан Цапський підвівся і, потираючи руки, як м'ясник, що передчуває радісне спілкування з вгодованим кабанчиком, наблизився до мене і, задерши догори свою голову, оздоблену тридцятьма двома волосинами, усміхаючись на рівні моїх грудей, бо був курдупелем, проплямкав: «Дуже приємно! Маю за честь запросити вас до праці у нашому чудовому закладі», а тоді взяв під руку і повів мене показувати місце нової праці, а мама чимчикувала позаду і не могла натішитися, з якою повагою поставився пан директор до її синочка.

— Ви ж його там на початках не сильно навантажуйте, — квоктала вона, втираючи хустинкою сльози, — він у мене мрійник з філософським складом розуму, це в нас родинне, його тато загинув за краще майбутнє, а він сиротинка. Всюди, де він раніше працював, його й досі згадують з ніжністю і теплотою.

Ціле щастя, що вона при цьому не уточнювала, де саме мене згадують з ніжністю і теплотою, бо я надто вже виразно чхнув. Книгозбірня виявилася таким собі лабіринтом височезних стелажів, між якими завиграшки можна було заблудитися, і це мені попервах навіть сподобалося, бо я наперед передбачив таку потребу, яка в мене з часу до часу виникала і полягала в тому, щоб усамітнитися, забитися у якийсь глухий куточок і зануритися у глибокі роздуми та фантазії. Пан директор підвів мене до якоїсь висохлої на скіпку старушенції і сказав:

— Оце, пані Конопелька, наш новий працівник, чи то пак бібліотекар — Орцьо Барбарика. У нього золота мама, золота бабуся і золоте серце. А матінка його — оце перед вами. — А тоді, звертаючись до нас: — Пані Конопелька — головний бібліотекар, недавно їй виповнилося сто років, але вона ще при силі і своєму розумі, ми її нізащо не хочемо відіслати на емеритуру, бо в її голові зберігається геть увесь каталог нашої бібліотеки, голова пані Конопельки — всенародний скарб.

Голова пані Конопельки при цьому кивалася, як у порцелянового китайця, і мені було важко уявити собі, у якому порядку може зберігатися там увесь той каталог, якщо нею отако усе метляють. У цей мент відчинилися двері, і перетяг, підхопивши сухеньке тільце пані Конопельки, підняв його в повітря і, злегка погойдавши над столами, лагідно опустив знову на крісло, а сама вона при цьому не випускала з рук папки з документами і продовжувала перегортати кістлявим пальчиком сторінки.

— Незважаючи на свій поважний вік, — продовжив пан директор, — наша пані Конопелька має соколиний зір і, вийшовши на ґанок, бачить, як на Високому Замку п'ють на терасі каву, а вгорі на Личаківській зійшов з колії трамвай. Не маю сумніву, що пані Барбарика увічнить пані Конопельку у своїх глибоко талановитих віршах. Надто, що пані Конопелька була особисто знайома з цісарем Францом-Йосифом Другим і носила на руках цесаревичів Вільгельма та Рудольфа, співаючи їм колисанки. Сам Адам Міцкевич прохав її руки, а отримавши відмову, тут-таки й помер. А Ципріян-Каміль Норвід *? На колінах благав поцілунку!

— О-ой, Ципрусь! Але то був шибеник, — кивала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів.

— А Теофіль Ленартович *? — не вгавав директор і підморгував мамі.

— О-ой, Тео! Я го кликала Філюсь. Ліз до мене у вікно і ледь не зірвався.

— А Корнель Уєйський *? — тішився пан директор і штурхав ліктем маму.

— Нелько? Я му відразу показала на двері. Бідний, як стриконик!

— А Адам Асник *, з яким вона ходила до школи? Марія Конопницька * за Асника їй навіть ляпаса дала! Правда, пані Конопелько? — тут уже пан директор аж душився зо сміху, а мама слухала, роззявивши рота, і не знала: вірити чи ні.

— О-о-о, та Мариська! — похитала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів. — То була вредна баба! Аж в очі мені стрибала за Адаська, а я іно сміялася. Бо всі думали, яка я фатальна кобіта, а ніхто не знав моєї найбільшої таємниці.

— Котрої саме? — перепитав директор. — Досі я вважав, що найбільша ваша таємниця та, що Юрій Федькович, вистрибуючи з вікна вашої спальні, ледь не гугупнув на Михайла Драгоманова, який саме прибув до Львова, щоб з вами побачитися. В результаті Драгоманов викликав Федьковича на дуель і прострелив йому вухо. А ви в цей час уже трюхикали в потязі на курорт в Аббації * в товаристві графа Тишкевича *.