– Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.

– П'ять хвилин вас влаштує?

– Краще три!

Оператор засміявся:

– А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!

– Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! – Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!

Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.

– Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.

У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна – таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.

На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках – величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі – фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:

– Здрастуйте! Мені доручено переда…

– Давайте сюди! – Я майже видерла в нього букет. – Де розписуватися?

Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.

– Ось тут.

Я розписалася.

– А ще тут, тут і тут.

Я поставила ще три підписи.

– Все?

Хлопець зніяковіло всміхнувся:

– Ні.

– Що??!

– Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… – Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. – Мені доручено…

Я знов його перервала:

– Мені ніколи! Скільки ще?

Раптом він почав заїкатися:

– Чо-чо-чо-чотири…

Ну от, довела хлопця до нервового зриву.

– Ну несіть уже! Тільки скоріше!

– Що, всі разом?

Я не витримала:

– А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!

Він аж почервонів від обурення:

– Ні, так не можна! Наша фірма…

– Швидше!

Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.

– Куди? – Дякувати Богові, він став лаконічним.

– Як на мене, то хоч на підлогу!

Він кинув на мене докірливий погляд:

– Чим же квіти винні?

Моя черга червоніти.

– Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.

Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.

– Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, – це цвісти.

Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:

– Ви казали правду. Квіти – це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. – Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.

Накладати макіяж в авто – делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.

Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.

Квіти – заручники в нашому світі… А хлопець – романтик! І чому вони – заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? – Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість – приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.

Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.

Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:

– Фірма «Континент». Міжнародний відділ.

– Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? – Чоловічий голос. Здається, молодий.

– Я вас слухаю.

– Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.

– Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний