Я почервоніла:

– Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?

– Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?

Я кивнула. Ян подав мені келих.

– Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.

– Ми???

Ян всміхнувся:

– Так. Подивися на всіх оцих – стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.

– Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!

– Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте – потвора-архітектор і його прекрасна наречена.

– Наречена??! – Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.

– Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»

Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.

– А-а-а-а… Справді…

Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.

– Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!

Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, – мені нічого було соромитися:

– Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.

– Я кохаю тебе.

Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.

Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.

– Яне, що ти робиш?

– Готую тебе.

– До чого?

– До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!

Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо – жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його, визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:

– Роздягайся.

– Що??? – Здивована, я відступила назад. – Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!

Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:

– Зіронько! Ключі в мене. – Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. – Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще – ти сама. Буде шкода, якщо я порву.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу:

– Яне! Ну будь ласочка! – Він повільно похитав головою. – Яне, а що… що, як хтось зайде?

У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.

– Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.

Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!