Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.

Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав

підповзати до мене.

– Ах ти стерво! Гуляща дівка! – Він зайшовся кашлем. – Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.

Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.

– Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…

– Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха?– Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.

Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:

– Сідай і зачини дверцята. – Він ані на мить не зводив очей зі старого.

– Яне, я…

– В машину, Марго!

Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.

– Ти – Ктарх? – Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:

– Me Ксайї Ктарх.

Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» – це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?

Я перевела погляд на старого. Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.

– Ксайї, Ксайї Ктарх! – В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:

– Нгайя Біназ!

Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого – голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.

Йдеться про щось величне? Небезпечне? Якесь божество? Раптом бомж підняв руку і старим скорченим пальцем показав на небо. Я висунула голову з вікна машини і подивилася вгору. Небо. Звичайне нічне небо. Темне. Зіркове. Зіркове? Так! Зірка! «Нгайя» – це «зірка»! Біназ, беназ, венас… Що ж це може бути? Венс, венес, веніс… Венус! Боже мій, «Венус» – Венера! Вони говорять про Венеру. Господи, яка мова! Яка надзвичайна мова!

ГолосЯна:

– Іне Ктарх Аарон ее Нгайя. – Я знов подивилася на Яна. Владний, величний, рішучий. Нгайя – це «зірка». «Іне» – схоже на прислівник, проте який? І взагалі чи існують в цій мові прислівники? Аарон, аарон… Це слово майже злилося з «Ктарх». Може, «Ктарх Аарон» – це… Ну, як він там казав на початку? «Дім Ктарха»? А, може, «зірка в домі Ктарха»? Маячня якась. Гра в астрологію.

– Аде Катул! – Знов Ян. Різкий заперечний рух головою. Ну, це вже просто! Щось там таке з часткою «не». Проїхали там з чимось Катули. «Не Катули»? А куди ж тоді «де»? Раптом мене наче осяяло. Елементарно! «Не в Катулів»! «Зірка в домі Ктарха, не в Катулів»! Струмочки поту побігли по спині. Я вся тремтіла від напруження, проте вперто прислухалася до їхньої розмови, намагаючись скоріше відчути, аніж зрозуміти її зміст.

Ян нахилився до обличчя старого, і, не зводячи з нього очей, повільно провів рукою над його сивими патлами, немов погладив. Старий заскиглив. Тонкий високий звук. Не треба й перекладати. Чистий страх високої концентрації. Без домішок. Цієї миті Ян промовив одне-єдине слово: