– Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.

– Ш-ш-ш-ш… – Він притулив палець до моїх губів. – Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!

– Гаразд.

Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік. Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.

На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася – темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.

– Ти куди?

Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:

– Я миттю.– І швидко пішов до базарчика.

Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?

– Насолоджуємося мандрівкою?

Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа – хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.

– Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко!– Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).

Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.

– Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик– голод кишки їсть. – Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок – лише карти автошляхів, зазирнула під крісла– нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин– вони йому непотрібні.

Я спробувала поговорити з ним:

– Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.

Він гидко закихкотів:

– Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?

Я пополотніла:

– Що? Що ви сказали?

Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:

– Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!

Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.

– Хто ви?

В голосі старого залунала погроза:

– Подай грошика, тоді все розкажу.

Я спробувала ще раз:

– Та зрозумійте ви, нема в мене…

– Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!

Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, – легке підвищення голосу:

– Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися!– Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.

– Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!