Почуваючись повною ідіоткою, я розігнулася і постукала у свої власні двері. Навіть не знаю, на що я очікувала. Що сама собі їх відчиню? Чи, може, це зробить Алі, який перелякано нявкав по той бік дверей?

Двері відчинив Костянтин. Не встигла я й слова сказати, як він затягнув мене у квартиру і поцілував так палко, що не відповісти було неможливо. Розумієте, я не залізна. І поруч з Костянтином це відчувалося гостро, як ніколи.

– Крихітко, як же я за тобою скучив! Ти й не уявляєш, яким божевільним був день.

– Ну чому ж? Уявляю. З усіма подробицями. Костянтин провів пальцем по моєму обличчі.

– Марго-о-о-о… Яка ж ти в мене гарна. Моя маленька дівчинка, моя доросла жінка.

– Костю, я не змогла одімкнути двері. Що з замком?

– Ах, це! – Він махнув рукою. – Я замінив замок. Твій нікуди не годився. Мій знайомий урізав найкращі – один механічний, другий з електронною карткою. Ось! – Він простягнув мені комплект ключів.

Цікаво, ще один лежить в його кишені? – Не запитуй дурного, Марго!

Я пройшла до вітальні. Боже мій, який розгардіяш! Нічого не розумію. Нові меблі, згорнуті килими, запакований телевізор, п'ять величезних ваз з декоративного скла… Я повернулася до Костянтина:

– Що тут таке?

Він задоволено всміхнувся:

– Сюрприз! Я вирішив не розставляти меблі. Завтра переїдеш до нової квартири, там і влаштуєшся, як слід. Ця халупа не для тебе. Спершу я хотів запропонувати тобі переїхати до мене, але ж подумав, що дівчинка ти самостійна, таке собі кошеня, що гуляє саме собою, та ще ж…

Не дослухавши, я повернулася і мовчки вийшла.

– Марго!

На щастя, Костянтин у запалі забув замкнути двері, я вийшла на сходи.

– Марго! Повернися! Що сталося? Я почала спускатися сходами вниз.

– Марго, чорт тебе забирай, що ти робиш??!

Він наздогнав мене на третьому поверсі і різким рухом розвернув до себе.

– Що з тобою? Що, до біса, на тебе найшло? Куди ти йдеш?

– Якнайдалі від тебе. – Мій голос був спокійним і таким утомленим, наче говорила вісімдесятирічна стара. – Я сама, а пам'ять мене не зраджує, впустила тебе в свою квартиру, Костю. Але тобі цього було замало. Тобі треба було вдертися до неї загарбником, виривати замки, врізати нові, пересувати меблі, вносити і виносити речі. Тобі начхати, що це – моя квартира, бо, на мою думку, тобі наплювати на мене. Ти все вирішуєш сам. Ти мене не бачиш, не чуєш, не сприймаєш. І зараз ти мене не слухаєш. А якщо й слухаєш, все одно не розумієш. – Я зітхнула. – Костю, я краще піду.

Він ухопив мене за плечі:

– Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?

Я байдуже відмахнулася від нього:

– Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку. Тобі, Костю, не мені. Пусти мене, будь ласка.

– Проте… Я ж хотів допомогти. Я хотів купити тобі найкращу квартиру в усьому місті!

– Костю, подивись мені в очі! Ти мене бачиш? Гаразд. Тепер спробуй зрозуміти. Ця, саме ця квартира була для мене найкращою в усьому місті.

Він зневажливо скривився:

– Це не квартира, а кротяча нора!

– Як і кожна квартира. Подивись на будь-який будинок. Що він таке? Невеличкий горбик, де багато кротячих нір. То була моя кротяча нора, і вона мені подобалася. Тихий район, затишний двір, великі вікна, чудовий краєвид…

Костянтин вперто не розумів. Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.

– Ти заслуговуєш на розкіш.

– Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш – це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.

Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.

– Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, – просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.

– Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони – моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.

Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух – і я розчинюся в повітрі.

– Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму – чорний, сірий і рожевий. Якщо ні – поміняємо на інші.

Я мовчала.

– Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.

Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.