– Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.

– Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?

Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.

– Тобі потрібен захист. – Він подивився вбік. – Я приставлю до тебе охорону.

Я сама собі не вірила.

– Що???

– Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.

– Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!

Костянтин похитав головою:

– Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.

Сльози застували мені очі.

– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.

Він спокійно подивився на мене:

– Б'ємося об заклад?

Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.

– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???

Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.

– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.

– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?

– Так, зіронько, інакше бути й не могло.

Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.

– Марго, скинь простирадло.

– Навіщо?

– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.

– Ти знаєш моє тіло, Яне.

– Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.

– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?

Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.

– Граємо?

Я трохи підняла простирадло:

– Я чекаю, Яне.

Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.

– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.

Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.

– Що таке «кетара»?

Його очі блукали моїм тілом.

– Чоловік, якого кохає Богиня.

– Венера? Богиня Кохання?

– Так.