– Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.

Я здивовано глянула на нього. Що це – трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.

– Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.

Я зітхнула:

– Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.

– Тепер є.

Боже мій, як я втомилася!

– Костянтине, я хочу їсти.

Він одразу пожвавішав – аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків – годувати зголоднілих дівчаток.

– Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.

Я починала ненавидіти сюрпризи.

– Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?

Він усміхнувся.

– Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.

Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.

Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.

– Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?

Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано

подивився на мене.

– Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…

Я позіхнула і втомлено махнула рукою:

– Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.

За півгодини ми їхали в «Elite».

В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки – це кораблі. Кров із напівсирого м'яса – море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.

Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою – один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене – ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене – перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.

Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється – на милю вперед. Я його ваблю – той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна – він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить – до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу – виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.

– Марго! – Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. – Що ти робиш?

– Граю.

Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.

– Граєш? У що?

– У морський бій.

Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:

– Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?

Я засміялася.

– Я знаю цю цитату!

– Що?

– Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?

Він хмикнув:

– Я не дивлюся мультфільмів.

– Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.

– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.

– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.

Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»

– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…

– Що не такий ти вже старий?

Він примружив очі.

– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?

Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.

– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?

– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.

– Що ти зі мною робиш, Марго?

Я мовчки дивилася на нього.

– Може, потанцюємо?

Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.

– Вибач, Костю. Щось не хочеться.

Він спохмурнів.

– Соромишся танцювати зі мною на людях?

Я кинула на нього швидкий погляд:

– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!

Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.