– Так. Вибачте.

Він аж почервонів від обурення:

– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!

За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.

– Що сталося?

Я підбігла до нього:

– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?

– Звичайно. – Він витягнув гаманець.

Я представила Ігоря:

– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.

Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?

– Привіт! Я не спізнилася?

– Ні, літак саме прибуває.

– До речі, тебе тут запитували.

– Хто?

Він вийшов з машини.

– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.

День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»

Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.

Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.

Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.

Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.

У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.

– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.

– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.

– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.

– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.

– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.

– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.

– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.

Він сумно похитав головою:

– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.

Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.

– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.

– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?

– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…

– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?

Він відкашлявся і відвів погляд:

– Я на роботі.

Я розпачливо сплеснула руками:

– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?

Ігор знизав плечима:

– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.

– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:

– Ви забули взутися, Марго.