– Чому ж це слово так злякало старого цигана?

Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:

– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.

– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.

– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.

Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.

– Але ж ти– не почвара, Яне.

Він усміхнувся.

– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.

– Це погано?

Він знизав плечима:

– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.

Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?

– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.

– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?

– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.

Я відвернулася від нього:

– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.

Він пригорнув мене до себе:

– У нас угода. Ти запитуєш– я відповідаю. І дивлюся.

Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:

– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.

– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?

– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.

– Злий?

– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.

– Як сутінки?

– Точно. Як сутінки.

– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.

– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.

– А Богиня, Яне? Вона теж померла?

– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

– Слухаю.

– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече: