«Іван» і собі, доки «Петро» порпався в кишенях, гарячково вивчав старшину. Він зрозумів, що міліціонер розгадав, хто їде в машині. Отже, прикидатися немає рації. Треба ризикувати. Вогнем прокладати собі шлях до кордону, до життя.

Сидячи в глибині машини і не виймаючи руки з кишені, «Іван» направив на міліціонера пістолет, який увесь час тримав напоготові. Зараз пролунає постріл, і старшина впаде. Карантинний інспектор та шофер зчинять галас, і тоді не уникнути переслідування прикордонників. А може, поки що не стріляти? Може, пощастить тихо і мирно, за допомогою всемогутніх грошей, відкараскатись од цього настирливого охоронця порядку? Сільський міліціонер, що живе в гірській глуші, оніміє, коли йому запропонувати п'ятерик. П'ять тисяч карбованців йому, п'ять — карантинному інспектору. Цей інспектор, певна річ, теж, як муха на мед, прилипне до грошей і підніме шлагбаум. Доведеться чимало підкинути і шоферові. Ще не народився на світ такий дурень, який відмовився б од грошей…

Так міркував лазутчик. Вірніше, не міркував, з згадував те, що йому втлумачували у шпигунській школі. «Наймогутніша зброя — гроші, — повчали люди «Бізона». — За гроші можна купити багато чого, майже все, що захочеш. Поки в тебе є гроші — ти майже невловимий».

«Іван» вийняв з кишені товсту пачку по сто карбованців:

— Ось наші документи!.. Заховай їх подалі і не кажи нікому, як розбагатів. Піднімай шлагбаум!

— Громадянине, — підвищив голос Москаль, — виходьте з машини!

— Я не жартую з тобою, старшина. Бери гроші, ніхто не знатиме. Може, мало? То я додам. — «Іван» дістав ще одну пачку і кинув на сидіння лімузина. — Хапай, дурню, і забирайся звідси, поки живий!

— Виходьте з машини, — намагаючись бути спокійним, повторив міліціонер.

Він швидким, точним рухом вихопив з кобури пістолет.

«Так, тепер треба стріляти, — вирішив «Іван», — стріляти негайно, інакше все пропало». Не виймаючи руки з кишені піджака, він знову націлив пістолет на старшину.

Раптом сильне світло фар якоїсь машини, що несподівано вискочила з-за крутого повороту дороги, з боку перевалу, широким снопом ударило в заднє сидіння лімузина. «Іван» оглянувся. Що за машина? Випадкова чи погоня? Світло осліплювало, заважало роздивитися, що сталося на дорозі.

Москаль, дивлячись на розгубленого пасажира, зрозумів, чого той боїться. Ззаду почулися чоловічі голоси. До них під'їхав грузовик з колгоспниками.

Обернувшись, міліціонер звучним, владним голосом скомандував:

— Автомати до бою! Світло не вимикати!

Це була інстинктивна хитрість солдата, який опинився перед лицем сильного ворога. Москаль розраховував на те, що його противники відчують себе в пастці і не чинитимуть опору.

Розрахунок був правильний. Усякий злочинець, як би довго не уникав кари, яким би удачливим не був, завжди озирається, чекаючи переслідування.

Колгоспники, що сиділи на грузовику, не могли швидко, як цього вимагали обставини, розгадати хитрість старшини. Вони ясно чули команду «автомати до бою», але сприйняли її скоріше за жарт. Де ж у них автомати? Палиці немає в руках.

При світлі фар грузовика люди добре бачили збудженого міліціонера і розгублених чоловіків, але не розуміли, що трапилося. Більше з цікавістю ніж з тривогою, вони шумно перемовлялися, зіскакували на землю, гупаючи важкими чобітьми по асфальту. І це було саме те, що треба. Створювалося враження, ніби солдати готові виконати наказ старшини.

— Виходь! — скомандував Москаль. Схопивши «Петра» за комір піджака, старшина, витягнув його з машини. — Руки з кишень! — наказав він другому пасажирові, наставивши на нього пістолет і не випускаючи «Петра».

«Іван» поклав руки на спинку шоферського сидіння. Москаль відчув себе переможцем, і це, як він пізніше розповідав, мало не погубило його.

— Так і сидіти! Кушнірчук, бери мій пістолет і охороняй. Стріляй, в разі чого. Вперед! — Старшина віддав зброю карантинному інспектору і повів «Петра» до темного будиночка, що самотньо стояв край дороги. В ньому жив молодий спеціаліст ліспромгоспу Михайло Горай з дружиною.

Москаль розбудив господарів. Чоловік і жінка зразу ж з'явились у дверях з гасовою лампою.

З тривогою, природною для людей, що звикли до тихого лісового життя, дивилося подружжя на міліціонера і незнайомця, якого старшина завів у хату.

— Постережіть його! — звертаючись до господарів, попросив старшина і вибіг.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися. Раптом знадвору почувся глухий пістолетний постріл. Потім другий. Це вивело «Петра» із стану розгубленості. Він круто повернувся і, вдаривши Михайла Горая в живіт головою, кинувся до дверей. Марія вчасно підставила йому ногу. «Петро» впав.