Я лиш похмуро чвакав жуйкою, видивляючись розквашені хмарки на вранішньому небі. Забігаючи наперед, скажу: багато чому з того, що задумав Тьомик, так і не судилось здійснитися. Лиш в одному мій товариш виявився правим: ми таки увійшли в історію…

Напарник не повірив мені і, мабуть, уже ніколи не повірить, що я робив усе з щонайліпшими намірами. Він так і не зміг осмислити того, що з мене нікудишній хімік, оскільки ще в школі я раз і назавжди визначився з власним (однозначно негативним) ставленням до хімії, а тому просто не міг знати властивостей водню чи гелію. Утім, найголовніше — і я готовий у цьому заприсягтися на Біблії — я зовсім не збирався ні на чому економити. Хоча давайте все по-порядку…

У неділю 27 грудня я вирушив до столиці Перу — домовлятися за дирижабль.

Слід зауважити, що дирижабль у наші дні — дуже велика рідкість. Після Другої світової війни на них ніхто більше не літає. Кілька сучасних європейських компаній, що спеціалізуються на проектуванні аеростатів, виготовляють цепеліни переважно для метеорологічних досліджень у верхніх шарах атмосфери, а також для реклами на різноманітних глобальних виставках, авіашоу, автосалонах тощо. Через це, чесно кажучи, я мав надію, що в Лімі просто не знайдеться дирижабля, і Тьомику доведеться відмовитись від конгеніальної затії з подарунками, що сиплються з небес прямо на голови оскаженілих від щастя перуанських діток.

На жаль, дирижабль у Лімі таки відшукався.

Без особливих труднощів я вийшов на солідну фірму, серед основних фондів якої значився напівжорсткий дирижабль «Goodyear» зі зменшеним лобовим опором та двома старенькими дизельними двигунами, модель ZC-102/M. Аеростат мав автоматизовану чотиримісну гондолу та здоровенний вантажний відсік з резервними балонетами, однак використовувався переважно не для транспортування вантажів, а для реклами — шугав цілими днями над Лімою, тягаючи за собою якийсь плакат на кшталт «Локшина від Вірджиліо — найкращий початок вашого дня!».

Сигароподібний апарат виявився чималеньким: сягав у довжину сімдесят чотири метри, у діаметрі мав двадцять з половиною метрів (в найширшому перетині) і вміщав у себе двадцять три тисячі кубометрів газу. А тепер, власне, про газ…

За рекламним дирижаблем був закріплений невисокий чубатий перуанець з живими чорними очима і розплюснутим, наче у бульдога, носом, якого звали Маргаріто, — пілот і механік в одній особі. Чемний менеджер представив мене бравому авіатору, після чого залишив нас наодинці, аби ми втрясли всі організаційні питання, що стосувалися оренди літального апарата. Тож без зайвих зволікань та розкачування я перейшов до суті справи і виклав Маргаріто все, що вимагалося від нього та від його повітроплавальної машинерії. Доблесний перуанський літун безперестану кивав і трусив щоками, показуючи, що розуміє мене, а наостанок уточнив:

— Значить, спочатку я запускаю музику, далі вмикаю прожектори, роблю коло над площею, спускаюсь вниз і швартуюся до причальної щогли, що буде замаскована в новорічній ялинці, потім чекаю, поки ви запалюєте гірлянди на дереві, а тоді починаю розкидати подарунки. Так?

— Не зовсім. Передусім вмикаєш прожектори, а тільки потім — музику. А далі — все правильно.

— О’кей! Roger that [47] , — бравурно, по-авіаційному відказав хлопець. — Треба буде завчасно розмістити хлопа на верхівці ялинки, щоб ловив причальний гайдроп. Хоча я сам про це подбаю, сеньйоре… А де, до речі, проходитиме операція?

То було ключове запитання в усій цій історії.

— В Пуно, це на березі Тітікаки, — а так прозвучала ключова відповідь.

Маргаріто задумався, щось прикидаючи в голові, а тоді зморщив носа:

— То є Альтіплано [48] , сеньйоре… Гм-м… Доведеться підніматися аж на чотири тисячі метрів. Розумієте, сеньйоре, це надто високо. Дирижабль, наповнений гелієм, навряд чи здужає перевалити через такі хребти.

Скажу прямо: я не дуже зажурився. Проте задля годиться запитав:

— І ви не можете ніяк цьому зарадити?

Опецькуватий Маргаріто ще більше зморщився, але небавом вигукнув, з розумним виглядом піднявши вказівного пальця догори:

— Я знаю, сеньйоре! Можна накачати його воднем.

— Кого?

— Дирижабль.

— І що тоді?

— Водень удвічі легший, ніж гелій, цебто він забезпечує майже вдвічі більшу підйомну силу. При такому ж самому об’ємі закачаного газу аеростат зможе злетіти значно вище, а значить — відпаде необхідність вмонтовувати додаткові балонети і полегшувати гондолу, викидаючи з неї все зайве. Крім того, — пілот порився у своїх паперах, — наповнення дирижабля воднем обійдеться вам усього лиш у десять доларових центів за кубічний метр, тоді як за оренду корабля, накачаного гелієм, доведеться платити цілих сорок центів за кожен закачаний кубометр газу.

— Я все правильно зрозумів? — перепитую, розуміючи, що мій комерсантський розум відмовляється вірити почутому. — Водень удвічі кращий за гелій, але при цьому коштує в чотири рази менше?

Перуанець почухав кудлатий черепок і нерішуче, наче школярик на першому екзамені, підтвердив:

— Виходить, що так.

— Чому ж тоді всі використовують гелій?..

Ось тут доля зіграла зі мною злий жарт. Маргаріто був класним авіатором, цебто професіоналом в усьому, що стосувалося пілотування літального апарата, його зльоту та посадки (а точніше, швартування), одначе хімію знав не краще за мене. Замурзаний молодик сором’язливо глипнув на мене і мовив: