— Я не знаю, пане…

А я подивився на Маргаріто і сказав:

— Накачуй воднем.

Після повернення з відрядження я представив напарнику скрупульозний звіт про поїздку, до якої доклав детальний кошторис, що містив закупівельні ціни на новорічні подарунки та витрати на оренду аеростата. Тьомика ледь параліч не хватонув, одначе відступати було нікуди. Всі пункти кошторису (цебто власне оренда аеростата, зарплатня Маргаріто та його помічника, що чатуватиме на верхівці ялинки, подарунки тощо) відповідали дійсним цінам за одним єдиним виключенням: у графі «Газ для заповнення дирижабля — 23 000 м3» я вказав суму, що відповідала… гелію. Будь ласка, не судіть мене строго й не лайтеся, шановні читачі. Присягаюся, у дійсності я не хотів нікого обманювати. То все Тьомик винен, адже саме він, зовсім не питаючи, втягнув мене в цю дурнувату історію з дирижаблем, а я, якщо пам’ятаєте, все ще був винен йому п’ять тисяч доларів. Я так собі прикинув у голові, що було б непогано виписати собі невеличку премію за труди і покрити частину боргу за рахунок різниці у вартості між воднем та гелієм. Звідки ж мені було знати, що всього через кілька днів я жорстоко, шалено, до безпам’ятства розкаюватимусь у вчиненому? Ви ще не дочитали цієї історії до кінця, панове, однак можете повірити на слово: доля нещадно покарала мене за такий необачний і недостойний вчинок. Якби я не влупив за водень учетверо більшу ціну, то ще, либонь, зміг би якось відбрехатися перед товаришем, а так… Проте я знову забігаю наперед.

У середу, 30 грудня, за два дні до часу «ікс», Тьомик ще більше порадував мене.

— Максе, знаєш що? — заявив мій напарник. — Я їй освідчусь…

— Кому? — машинально перепитав я, хоча чудово знав, якою буде відповідь.

— Марусі. Ти, певно, не помітив, друже, але я, схоже, по вуха закохався у неї. Ну, вона мені завжди подобалася, але зараз все… все якось інакше… і я… я хочу бути з нею.

«Ага. Треба бути сліпоглухонімим паралізованим кретином, щоб цього не помітити», — подумав я.

— Мені здається, що й вона теж. По-моєму, ми створені один для одного, — тремтячим голосом правив далі Артем. — Освідчусь прямо на Новий рік у Пуно, під ялинкою, коли на голови щасливим дітлахам падатимуть дарунки з неба, коли довкола царюватимуть радість, захоплення і неймовірне піднесення.

Я сплюнув собі під ноги, скреготнув зубами і більше ніяк не відреагував. А що? Ви, мабуть, чекали, що почну нарікати, лаятися і намагатимусь відмовити товариша. Аж ніяк. Насправді його контужена заява не стала для мене новиною. Я знав, я відчував, що раніше чи пізніше цим закінчиться. Незважаючи на те, що згадка про той день, коли родичі Альони, попередньої Тьомикової «нареченої», ледь не вбили мене під час весілля (якого, по суті, так і не було), ще й досі глибоким шрамом пульсувала в моєму мозку, нерідко спричиняючи приступи тяжкого безсоння, я вирішив нічого не робити і нічого не казати, аби якось порятувати товариша. Нехай освідчується. Як то кажуть, чим би дитя не бавилось, аби не плакало.

Тьомик так і не освідчився. І це, можна сказати, єдина хороша подія з усіх, що трапились у ніч з 31 грудня на 1 січня…

Попервах все відбувалося достеменно так, як і передбачав мій товариш…

Надвечір, спокушені чутками про небувалу новорічну виставу, а також палко бажаючи на власні очі побачити українського Рембо та його напарника, які вдвох змогли знешкодити цілу банду грізних амазонських терористів, строкатий перуанський люд почав збиратися на центральній площі Пуно. Народ приходив з найдальших околиць, спускався з довколишніх гір, великі групи старожилів припливли з островів Такіле, Амантані [49] та плавучих островів Урос [50] . Люди йшли цілими родинами, тягнучи за собою дітлахів, служників і навіть собак. В результаті вже о дев’ятій вечора на майдані, залитому тьмавим світлом вуличних ліхтарів, як кажуть, не було де яблуку впасти.

О 22:10 за нами зайшов мер, і всі разом ми пошурували до центру міста.

Сеньйор Баутіста Рейес тюпав першим, оточений свитою радників та заступників. За ними у легкому ситцевому платтячку та в’язаній білій накидці величаво дефілювала Маруся. На свято дівуля готувалася, наче пудель на виставку: причепурилася, зробила манікюр, нафарбувалася і т. д. (Мушу визнати, виглядала вона дійсно шикарно; все чоловіче населення Пуно подовгу не зводило з неї хтивих поглядів, що, зрозуміло, страшенно злило мого напарника.) Тьомик звивався слідом за Марусею, виявляючи їй різноманітні знаки уваги. Дівчина час від часу віддячувала йому грайливим поглядом і посмішкою, від чого Артем млів і мружився, наче щеня, якому почухали за вухом. Я, встромивши руки в кишені і втягнувши голову між пліч, замикав процесію. Час від часу крадькома діставав з кишені рацію і зв’язувався по черзі то з Маргаріто, який чекав у аеростаті на підльоті до містечка, то з його напарником, ще зовсім юним кирпатим хлопчиною, що вже півдня теліпався прив’язаний на вершечку новорічної ялинки.

Щойно побачивши нас, натовп завирував і зашумів, немов розбурхане море. Чим ближче ми підходили, тим гучніше звучали вітання, а коли, наблизившись, почали протискатися до трибуни під ялинкою, несамовите горлання юрми заглушило, неначе ударна хвиля від вибуху бомби, святковий оркестр.

— Такого я геть не очікував! — мовив мені на вухо Тьомик.

Я знизав плечима, мовляв, мені байдуже.

— Хвилюєшся? — непевним тоном поцікавився напарник.

Протягом кількох секунд, задерши голову догори, я мовчазливо вглядався у загуслу темряву небес. Застигла моторошна чорнота стікала духотою. З-над озера на місто наступали важкі темно-сірі хмари, вони повільно повзли, неначе танки, ледь-ледь проступаючи крізь пітьму. Чи непокоївся я? Та мене ледь не розривало на шматки від хвилювання, а з нервів, здавалося, скоро вилітатимуть блискавки! Я розумів, що через низький рівень хмар дирижаблю доведеться лавірувати близько до землі та ще й у суцільній темряві. Якщо він зачепить гору або, не приведи Господи, якусь будівлю в Пуно… У мене мурашки по спині бігали від однієї думки, що тоді буде. Проте я мовчав.

— А я хвилююся, — не дочекавшись моєї відповіді, продовжив Артем, — і за Марусю, і за дійство. Треба, щоб усе пройшло на найвищому рівні.

— Душно, — нарешті глухо промовив я, — здається, буде гроза…

По черзі ми піднялись на поміст і зайняли свої місця за трибунами. Я зауважив, що Тьомик, як завше, через надмірну увагу до своєї персони був вельми збуджений і з очманілим блиском у очах безперестанку махав рукою натовпу. Маруся стримано всміхалась, вдаючи, що не помічає сотень повітряних поцілунків, що неслись до неї звідусіль. Мені ніхто не махав. Засмаглий і барилкуватий, я скидався на звичайного перуанця. Крім того, я важко дихав, пітнів і нервував, підсвідомо вчуваючи наближення катастрофи.

Першим узяв слово Баутіста Рейес. Тлустий вельможа виповз на кафедру, поважно привітав усіх присутніх, потім представив юрмищу гостей-героїв з далекої України, які невдовзі продемонструють дорогій публіці першорядне новорічне видовище, а потім ще довго торочив усяку нісенітницю, яку зазвичай плетуть можновладці на публічних зібраннях: про те, як влада старається і дбає про добробут рідного міста, про те, скільки зробили у минулому році і скільки всього ще буде зроблено в наступному.

Далі за сценарієм я мусив сказати кілька теплих слів від усієї української делегації. Сеньйор Рейес дзвінко виголосив моє ім’я — я поволі підвівся зі свого місця, одначе перед тим, як підійти до мікрофона, востаннє зв’язався з Маргаріто по рації, цікавлячись, чи все у нас гаразд.