— А якщо спершу в чорний, а потім у білий шоколад, буде ще смачніше, — звернувся до Оленки кароокий чоловік років сорока. Він спостерігав за нею. — Вам сподобається, — і чоловік простягнув Оленці шматочок ананаса, вмочений у чорний і білий шоколад.

Дівчина посміхнулась і скуштувала. Зазвичай, Оленка б відмовила, але вона чітко зрозуміла, що цього вечора її роботою буде цей дядечко.

— Юрій, — відрекомендував себе чоловік.

Оленка спробувала вичавити посмішку, коли він цілував їй руку. «Елегантний жест, який часто стає продовженням не дуже елегантної поведінки»,— подумалося.

— Оленка, — може аж надто стримано для такого вечора представилася дівчина.

Оленка одразу відчула як він дивиться на неї, слідкує за її рухами, за плечима, руками, за вирізом на сукні, за стегнами.

«Непристойний, сексуальний погляд», — розуміла дівчина.

— Як вам свято, — заглядаючи їй в очі, поцікавився Юрій.

— Я поки що не впевнена, але здається мені подобається, — Оленка гралась. — Тільки музика тут гучна. Класику замінили на якесь незрозуміле гупання.

— Ходімо на терасу, — Юрій злегка обійняв Оленку за талію і звернув у потрібному напрямку.

Вона ніби не відчула нахабності і піддалась.

— Там набагато тихіше.

Коли вийшли на терасу, Оленка ледь помітно здригнулася. На вулиці взявся морозець.

— Одягни, — Оленку огорнув дорогий чоловічий піджак. Він не мав запаху, хіба що ледь вловимий квітковий аромат. «Жіночий аромат», — скептично зауважила про себе Оленка.

— Дякую. Тут справді тихо і такий гарний вид.

Густе синє небо і дрібненькі зірочки нависали прямо над головою. Верхівки високих пишних ялинок були так близько, що до їхніх темно-зелених голочок можна було досягнути рукою. Сяяли вогники, пахло хвоєю, холодом і розвагами.

— Так, дуже гарний, — погодився з нею Юрій, — а особливо його прикрашає твоя усмішка.

Оленка щиро посміхнулась. Вона не очікувала, що її кавалер виявиться галантним. Однак що він так швидко перейшов на «ти» Оленці було неприємно.

— Вальс, — зауважила Оленка. — Досить дивний репертуар, то якісь сучасні хіти, то класичні шедеври.

— Ви любите музику? — Ввічливо поцікавився її кавалер.

Оленка говорила про те, що її хвилювало у цю мить. Досить відверто як на першу розмову.

— Так, я обожнюю музику. Вона, як на мене, точніше за будь-яке мистецтво передає почуття. Знаєте, як кажуть, ангели співають. Адже вони співають, а не малюють чи не танцюють. А ви любите музику?

— Люблю, але зовсім інакшу. Музику моєї молодості, — Юрій спокійно розповідав про захоплення своєї юності, давши точно зрозуміти, що йому сорок дев’ять.

Він не соромився свого віку, навіть кинув: « тоді, тебе ще не було навіть у планах». Урешті-решт додав, що час перейти на «ти», хоч сам уже давно це зробив.

Оленка змінила тему. Вона чомусь захотіла розповісти, як у дитинстві любила кататись на ковзанах, хоч й робила це лише один раз.

Повисла пауза.

— А я люблю класику, — Оленка швидко постаралася заповнити цю паузу, щоб уникнути питань про її діяльності, на що натякав Юрій.

«Наче він сам не здогадується», — промайнуло у дівочій голові.

— Особливо Шопена. Як тільки почую його, одразу хочеться танцювати.

Співрозмовник уважно дивився на дівчину.

Оленка теж розглядала його. Спортивний, міцний чоловік у дорогому костюмі і хорошому взутті. Симпатичний, вихований, освічений. Оленка не сподівалась, що приємно проведе вечір.

— А я от зовсім не вмію танцювати, — продовжив світську розмову чоловік.

— Я не вірю, — Оленка здивувалась сама собі: «це я що фліртую з ним?»

— Тоді запрошую, — його погляд сковзнув по Оленчиних ногах, — у тебе білі туфельки, не боїшся?

Оленка захитала головою, мовляв ні. Чоловік підійшов небезпечно близько.

— Але це не Шопен, — Оленці не хотіла торкатись до цього чоловіка, але вона попри все дуже хотіла потанцювати. Закружляти у повільному танці, стриманому і відвертому водночас.

— Уявімо, що це він.

Юрій зняв з Оленки свій піджак і повісив його на перила. Вона одразу ж задрижала. Легенький подих морозного вітерцю обійняв її оголені плечі і сковзнув по спині.