— Немає часу на балачки. Слухай уважно. Зараз приїде машина. Тебе відвезуть до Роберта. Це наш найкращий фотограф, — жінка перейшла на довірливе шепотіння, — тобі дуже пощастило. Ця постільна фірма великий клієнт. Гарно заплатять. — Оленка райдужно посміхнулась, намагаючись не дивитись на цукерки. — Гарно поводься і не вередуй. Я тобі передзвоню. Усе.

Ніна вийшла з малесенької кімнатки, але за мить повернулась і забрала кошичок з цукерками.

За півгодини Оленка вже їхала у чорному дорогому авто кудись на околицю міста і намагалась уважно читати кожен рядочок контракту. Нарешті вони під’їхали до якогось особняка в модерному стилі. Оленка розгублено подивилася на водія.

— Тобі що Ніна не пояснила куди йти? — Прохрипів водій на Оленчин запитальний погляд. Він пояснив їй куди йти.

Дівчина несміливо піднялась на третій поверх і подзвонила у червоні лаковані двері. Вони миттю відчинились.

На порозі стояв сухенький чоловік років сорока і жваво розмовляв по мобільному. Жестами він запросив Оленку зайти. За мить вона вже стояла у просторій студії, з величезними на всю стіну вікнами. Звідкись доносились приємні тихі джазові мелодії.

— Так, Олежику, це вона прийшла, — чоловік заправив довге сивувате волосся за вухо і скептично обдивився Оленку. — Ага, нічогенький матеріал, але Соні все одно доведеться попрацювати.

Оленка уважно слухала. «Матеріал — це, мабуть, я. А Соня — ще одна асистентка», — думала Оленка.

Насправді Соня була візажисткою. Оленка дізналась про це, коли Соня, довго і нецензурно лаючись, гримувала її.

Фотограф, який відрекомендував себе Робертом, у цей час налаштовував світло і шукав якийсь реквізит. Він так само довго і нецензурно лаявся.

Оленці хотілось затулити вуха, але Соня наказала завмерти, а дратувати цю й так вкрай роздратовану жіночку Оленці не надто хотілось. «І чого тут усі такі нервові. Мабуть, робота така,— розмірковувала про себе Оленка. — А я думала, що це лише у вчителів суцільні нерви. Нічого, принаймні у цьому в мене вже є хоч якийсь досвід».— На цю думку Оленка посміхнулася сама до себе.

Одягала Оленку молода дівчина, яка виявилась значно привітнішою.

— Привіт, я — Олеся і сьогодні я тебе одягатиму. — Вона взяла Оленку за руку і завела до малесенької кімнати. — У нас тут є три нічні сорочки і чотири піжами. Що перше? Яка сцена?

Оленка перелякано дивилась на одяг, що його костюмер знімала з вішалок.

— Я взагалі-то перший раз і…

— Що означає перший раз, — не відриваючись від роздивляння одягу перепитала дівчина.

— Уперше знімаюсь, — відповіла Оленка.

— Тобто це твоя перша фотосесія? Ого, давненько у нас такого не було, — Олеся легенько вдарила Оленку по животі. — Дивно, зовсім не помітно, що ти хвилюєшся, — збрехала вона, бо насправді Оленка вся трусилася дрібними дрижаками і це було видно.

А згодом почалося найгірше…

— Завмерла! Ти ж спиш! Тобі добре! — Верещав фотограф.

«Як тут розслабитись коли на тобі тонна макіяжу, колюча накрохмалена піжама ще й три надзвичайно сильні лампи, від яких хочеться зажмуритись, світять просто в очі», — подумки бурмотіла Оленка.

Вона лежала на великому двоспальному ліжку, на першокласній шовковій білизні і виглядала справді чудово. Тобто саме так, як цього хотів фотограф і, власне, замовник. На Оленчиному обличчі сяяло блаженство. Роберт кричав на неї тільки тому, що це була його звична манера роботи — вічне невдоволення моделлю.

— Руки трохи підніми і трошки посміхнись, — звелів Роберт і заклацав фотоапаратом. — Я сказав трошки! Ти ж не регочеш уві сні, правда?

«Ніжитись у розкішній дорогій постелі, м’якій, наче хмаринки, хіба ж це робота?», —Оленка посміхнулась на свої думки.

Її волосся кольору чорного шоколаду чудово підкреслювало теплий карамельний колір простирадл. Та й тоненька рожева смужечка на подушках дивилась вишукано на фоні Оленчиної блідої шкіри.

Олег відразу уявив цю картину, як тільки побачив Оленку в рожевому купальнику.

Дефіле було нестерпним і у неї не було жодних шансів, якби не той купальник і сяюче волосся. Олег взяв її лише через це замовлення, для якого не зміг знайти потрібну модель.

Потім Оленка перевтілилась на звабницю у червоному пеньюарі. Вона еротично вигиналась на яскраво помаранчевій постелі у тигрячу смужечку.

— Ти що ніколи не зваблювала чоловіка? Ти ж не поліно якесь. Вигнись ще, — Роберт несамовито кричав.

У Оленки палали вуха. Добре, що їх прикривало волосся.

— Я не гімнастка, — випалила Оленка, коли вже не було сили терпіти.

Робертові достатньо такої однієї репліки, щоб назавжди поставити хрест на будь-якій з моделей, але Оленка імпонувала йому. І він стерпів.

Соня з Олесею лише здивовано переглядалися.

Ще один образ, веселої пустунки, Оленка передавала, стрибаючи на ліжку і підкидаючи подушки лимонного кольору.