– Ви куди так рано?- здивувався поліцай.

– Та ми йшли… Ми йдемо, дядечку…

– Що несете в корзині?-І він потягнувся до корзини, прикритої зверху травою.

Хлопці завмерли. Степан вийшов на крок уперед, заступив корзину, що стояла на дорозі.

– Ми додому йдемо… Пустіть нас, будь ласка.

– Що несете? – не заспокоювався поліцай і, відштовхнувши Степана, згріб і скинув траву, що прикривала патрони.

Від несподіванки він остовпів.

– Це що? Що це, я вас питаю?

– Дя-дядечку… Ми хотіли робити раке… раке-ти,- крізь сльози, ледве вимовляючи слова, протягнув Льоня.

– Ану, марш за мною! – не слухаючи їх, закричав поліцай і, взявши гвинтівку на плече, підштовхнув корзину ногою.- Заберіть і це з собою, зараз в усьому розберемося.

Хлопці взяли корзину і з похиленими головами, плачучи, поплентались спереду поліцая.

– Дядечку, відпустіть,- спробував проситися Степан.

– Замовч, щеня! Йди мовчки! – закричав поліцай.

Він привів їх у дільницю Первомайки. Хлопці боязко увійшли в приміщення і, поставивши в куток корзину, стали біля неї, ніби могли ще врятувати якось свою здобич.

За невисокою перегородкою сидів черговий. На його обличчі були червоні рубці, він щойно спав, поклавши голову на стіл.

– Що за дрібнота? – звернувся черговий до поліцая, який зайшов з підлітками.

– Ти поглянь, що за чортенята,- грубо відштовхнувши Степана, сказав той, схопив корзину і підніс її ближче до столу, за перегородку.

– Що це? – здивовано промовив черговий і схопився з місця наче вжалений. Сон у нього мов рукою зняло.- Де це ти їх зловив?

– Та ось тут недалеко, на вулиці,- знизуючи плечима, ніби сам дивуючись, відповів поліцай.

– Ви кому несете? – черговий кивнув на корзину.

– Со… собі,- шморгнувши носом, промимрив Степан.

– В суп, чи що?..- єхидно допитувався поліцай.

– Ні… Ми хотіли зробити з них ра… ракети…

– Що? Які ще ракети?

– Ми хотіли розрядити, а порох – на ракети,- продовжував схлипувати Степан.- Ми раніше ракети із сірників робили.

Відчуваючи, що обидва поліцаї потроху починають вірити його вигадці, Степан трохи заспокоївся.

– А зараз сірників нема, у всіх, хто курить, заведені кресала. У матері одна коробка залишилась, хіба допросишся,- пояснив він.

– Як же ви їх розряджаєте? – запитав поліцай, який стояв збоку, скручуючи «козячу ніжку».

– А ось як! – Льоня, перебивши Степана, кинувся до корзини, порився в ній, знайшов патрон до гвинтівки, дістав його і кулею вперся в перегородку. Натискуючи то з одного, то з другого боку, спритно витягнув кулю з дульця гільзи. Із перевернутої гільзи на шершаву долоню підлітка посипались дрібні зерна.

– От і все,- Льоня акуратно поклав гільзу і кулю в корзину, а порох висипав у куточок на підлогу.

Навіть Стьопа здивувався, як швидко все це сталося.

Поліцаї переглянулись.

– Спритно,- зауважив поліцай, який їх затримав. Він здавався хлопцям зговірливішим, ніж черговий.- А скільки вам років?

– Мені тринадцятий, а йому й стільки нема,- відповів Степан, скинувши по півтора року.

– Глянь, які меткі,- похитав головою поліцай і звернувся до чергового: – Відпустимо їх, чи що? Ну, що з ними робити? Так і ми бавилися, ракети із сірників пускали.

– Відпускати чи ні, а провчити треба,- витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.- Як ваші прізвища?

– Степанов Борис,- без запинки відповів Степан Сафонов.

– А твоє?

– Моє?.. Сулимов!

Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!» …В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:

– Що трапилось? Де патрони?

– Все пропало,- винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.

– Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,- Сергій підсунув перевернутий ящик.

– Не можемо.

– Що не можете?

– Сідати…

Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.

Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як вони плакали, не шкодуючи голосу й сліз.

Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.