– Становище справді важке,- почав нерішуче Ваня,- але не все ще загублене…

– Так, звичайно, не все,- передражнив його батько.- Я ж і кажу, що Сибір та схід ще лишились, якщо їх японці не прихоплять. А ти ось сиди і гадай по німецьких зведеннях, скоро чи ні вони це зроблять.

Тонкі, немов шнурок, Іванові брови зовсім зійшлись на переніссі, на високий лоб лягло кілька зморщок.

Василь Гнатович зрозумів, що надто грубо повівся з сином, і зразу замовк, поклавши руки на коліна, і якось увесь згорбився, ніби на його старі плечі раптом звалили непосильний тягар.

В кімнаті запанувала тиша. Тільки було чути, як важко дихає Василь Гнатович, нагадуючи собою рибу, яку викинули на берег.

– Ти, батьку, даремно на мене образився,- сказав Ваня, чітко вимовляючи кожне слово, неначе боявся, що його не зрозуміють.- Я не дезертир і з фронту не втік. Я виконував наказ до останнього снаряда. Якби хто бачив, що довелось пережити мені за ті кілька днів… Я втратив усіх близьких бойових друзів…

Василь Гнатович, наче вилитий з бронзи, непорушно сидів, схиливши голову.

– Після останнього бою нас лишилося тільки двоє,- розповідав далі Ваня.- Кілька днів ми, поранені, бродили, мов дикі звірі, в степу, намагаючись перейти лінію фронту. Голодні, майже без води, металися ночами, поки не потрапили у лабети до німців…

– Ти був поранений? – раптом випростався батько.- Чому ж ти нічого не казав? А я-то…- і він винувато опустив голову.- Вибач, Ваню, а то я, старий дурень, подумав…

Василь Гнатович згадав про те, як здригнувся Іван першого вечора, коли він його поплескав п? плечу. Батько зрозумів, чому праву руку син тримав так дивно, майже не згинаючи.

– А як же тепер?

– Та ти не хвилюйся, батьку, нічого страшного нема, уже майже зажило. Дивись, матері лишень не кажи нічого. Навіщо їй даремно тривожитися. Через тиждень і сліду поранення не залишиться.

Лежачи в ліжку, батько й син ще довго розмовляли про життя в Краснодоні, про становище на фронті, і, мабуть, вперше за ці два тижні вони обидва спали спокійно.

Вранці Ваня був незвичайно веселий. Він устав рано, швидко одягнувся і почав жартувати з сестрами, а потім вирішив піти з матір'ю на базар. Фіона Іванівна його вмовляла, щоб він не йшов, але Ваня стояв на своєму.

– Чого мені ховатися, я нікого не пограбував і нічого не вкрав. А побачать люди, так що ж? Я і раніше по місту ходив і від людей ховатися не збираюсь.

Ваня сподівався зустріти когось із знайомих, але на базарі так нікого і не зустрів, хоч надії все ж не втрачав. Увечері він пішов у міський парк і сів на лавку на центральній алеї, що вела до фонтана. В парку прогулювалась молодь. «Багато з них, звичайно, ще не встигли і школу закінчити,- подумав Ваня,- а все ж не сумують, сміються, жартують, наче нічого й не сталося».

Він сидів, глибоко задумавшись, і не помітив, як хтось обережно сів поряд з ним і важка рука раптом лягла на його плече. Від несподіванки Туркенич здригнувся і різко повернувся. Він побачив кремезного, ши-рокоплечого юнака, що посміхався до нього.

– Це ти? – радісно промовив Ваня і простягнув обидві руки: він упізнав свого колишнього сусіда – Анатолія Ковальова.

– Я! – так само радісно потиснув йому руку Анатолій.

– Дивись, як ти змужнів: нічого не скажеш – справжнім мужчиною став.

– А ти що думав? Ми тут теж недаремно сиділи, а росли потихеньку,- пожартував Анатолій і спитав: – Ваню, а ти як тут опинився?

– Та так трапилось,- ухилився від прямої відповіді Туркенич.- Довелось, брате. Я і не думав, що у своє місто повернуся.

Анатолій не став розпитувати, розуміючи, що Туркеничу, мабуть, важко про це згадувати і говорити. І він змінив тему розмови.

– Невеселий час настав. Я ось хотів евакуюватися – не вдалось.

– Чому?

– Як чому? Бачиш, скільки хлопців у місті залишилось. А більшість хотіли виїхати. Не вийшло: на переправах усі застряли.

– А що тепер робите?

Ваня звернувся до нього як до учня, як до молодшого, маючи на увазі усіх тих, хто зараз гуляв по парку, ходив у клуб.

Анатолій був розумним хлопцем. Він одразу збагнув, про кого йде мова,- про його ровесників. Як-не-як, а Туркенич був старший від нього років на п'ять.

– А ось так і живемо. Гуляємо, танцюємо, а дехто працює.

– Де працюють?

– А хто де. Хто на німців, а хто і проти них.

– Як проти них? – присунувся до нього Туркенич. Очі його радісно заблищали.- Та кажи, чого ти приховуєш. Щось знаєш?