– Ваню, а як же ти в полон потрапив? Ваня опустив голову.

– Так трапилось, Олю… Та я, можна сказати, в полоні й не був. І він змовк, ніби йому перехопило дух. Він не сказав їй про ті страшні дні, які провів у таборі, про те, як тікав з полону. «Розкажу усе докладно батькові,- вирішив Ваня,- він зрозуміє».

Туркенич почував себе в ці дні винним і перед людьми, і перед комсомолом, якому він зобов'язаний своїм вихованням, і перед шахтарями-краснодонцями, які вірили в нього, як вірили мільйони радянських людей у своїх синів, посилаючи їх на фронт.

За вечерею розмова не клеїлася. Ваня потроху брав ложкою гарбузову кашу з великої миски. Батько мовчки присунув до нього картоплю, яка апетитно пахла, і кивнув головою,- мовляв, їж. Ваня також мовчки відсунув її.

– Ну чого ти? – втрутилася мати. – Адже не в чужих, кого соромишся? Картоплі у нас ще багато, надовго вистачить. Прохолоне – не така смачна буде.

– Та ні, я просто трохи стомився… їсти зовсім не хочеться.

З-за столу встали також мовчки. Фіона Іванівна з Олею почали мити посуд. Завжди весела і гомінка, Оля відчула, що батько і Ваня мають про щось поговорити. Вона витерла посуд, потім взяла саморобний світильник і сіла в куток з книгою в руках, вдаючи, що цілком поринула в читання. Батько і син вийшли, ніби змовившись, у другу кімнату.

– Подай, мати, нам недогарок! – крикнув з темряви Василь Гнатович.

Ольга віднесла свою коптилку в спальню, де сиділи батько й брат, поставила її на підвіконня, а сама вийшла на кухню. Ваня взяв сімейний альбом і мовчки почав роздивлятися фотографії. Василь Гнатович, понуро опустивши голову, скручував «козячу ніжку».

Понад чотири роки минуло з того часу, як Іван виїхав з Краснодона. Єкільки сталося змін за цей час! Він уявляв собі, що першого ж дня після повернення побачить, з одного боку, бадьорі обличчя краснодонців, сміливі нічні нальоти партизанів на місто, а з другого-наляканих німців і поліцаїв, які не знають, що їм робити, куди подітися. Насправді ж все виявилось не таким. Скільки він не бачив жителів,- майже в кожного на обличчі застигла туга, вони похмурі, серйозні. І скільки він не виглядав вечорами за хвіртку,- навколо було тихо.

Оповите мороком місто здавалося мертвим. Де ж партизани, де їх сміливі наскоки?

А вдень з пихатим, самовпевненим виглядом розгулювали по Краснодону фашисти. І, ніби так і повинно бути, з підлесливими обличчями у присутності німців і з нахабними пиками, коли нема поблизу «господарів» міста, ходили поліцаї.

«Невже партизани розгромлені і в місті твердо встановився фашистський порядок?»- думав Ваня.

– Закуриш? – порушив мовчанку Василь Гнатович, простягаючи синові старенький кисет з тютюном-самосадом.

Він бачив, як Ваня перегортає альбом, а сам думає про щось інше.

– Ні, батьку, не хочу,- відповів син, але тут же додав: – А взагалі давай, з горя затягнусь.

– Що за горе раптом трапилось? – обережно, з похмурим виглядом запитав батько, подаючи кисет і клапоть старої газети.

– Яке? В рідному місті живеш, мов у тюрмі.

– Так це горе загальне,- воно, сину, не перший і не останній день. Ми вже три місяці ось так і живемо. День пройшов, і добре, а чи будем живі завтра – лиш богові відомо. Однією надією і живеш – взнати б у кого-небудь, що там робиться, у наших.

Ваня при слові «наших» трохи здригнувся.

– Кажуть, німці вже на Волзі, та й Кавказ увесь прихопили. Що ж лишається,- і батько знизав плечима, уже не звертаючись до Вані, а розмовляючи сам з собою:

– Сибір та схід.

Вогник цигарки спалахнув, угору потягнулись нитки сизого диму. Знову стало тихо.

– Хоч би Москву не здали,- продовжував Василь Гнатович, зажурено хитнувши головою.

– Ні, Москву їм не взяти! Вихваляється мімчура,- сказав Ваня. – Є чим вихвалятись їм. Всю Європу та пів-Росії забрали і тепер пруть як скажені на схід. Чого ж їм не вихвалятись. Такого сорому в нас ще ніколи не бувало! Так осоромитись!

Лице старого шахтаря виражало страшенну образу за ті невдачі й поразки на фронтах, у яких був винний і його син.

Ваня миттю глянув на суворе лице батька і зрозумів: настав момент розказати йому все, що мучило, давило його тяжким каменем. Він, можливо, зробив би це і в перший день повернення, але тоді відчував, що так ось зразу не млаже, треба зібратися з силами. Та й батько в перші два-три дні після по-вернення ставився до нього дивно, зовсім не так, як до дорослого. Іван Туркенич не розумів, що своїм поверненням він зробив переворот у свідомості батька. Василь Гнатович довго не міг звикнути до того, що його син уже не хлопчина, яким він проводжав його на військову службу в 1938 році, а доросла людина. І його ще більше почало мучити питання: «Чому ж тоді син повернувся в окуповане місто? Потрапив у оточення? Чому не перейшов лінію фронту?»

Василь Гнатович намагався не муляти очі сусідам, йому було незручно, соромно перед ними, особливо перед тими, у кого сини були в армії. Хоч він і заспокоював себе тим, що Іван, звичайно, тут не з своєї вини (в цьому він не сумнівався), та все ж у глибині душі наростала образа на сина за його невдачу.

Треба було все з'ясувати, можливо, тоді легше стане. Але як це зробити? Ваня вперто мовчав, щодня кудись ходив і повертався ще більш задумливим, інколи навіть похмурим. Василь Гнатович ніяк не міг наважи-тись прямо, по-батьківському поговорити з сином про все, що накипіло на душі.