Ваня повільно оглядав присутніх. Він пам'ятав наказ штабу. Жодна невинна людина не повинна постраждати.

Німецькі офіцери танцювали захоплено, голосно сміючись з своїми дамами і зрідка позираючи на коменданта. Промайнула усміхнена фізіономія Стаценка. Він кланявся наліво й направо, не стараючись навіть до ладу роздивитись, з ким вітається.

Ваня так пильно вдивлявся в людську масу, яка кружляла, снувала і просто товпилась по кутках, що не помітив, як і сам когось зацікавив. Біля вікна стояла білява жінка років двадцяти п'яти і крадькома позирала на нього. На Туркенича дивилася ще одна жінка з яскраво нафарбованими губами і молодим, але вже прив'ялим обличчям.

Туркенич стояв збоку, недалеко від дверей. Він вирізнявся з-поміж усіх своїм незалежним виглядом. Світлі очі, високе чоло, яке вже встигли прорізати ледь помітні зморшки, серйозний, навіть трохи суворий вираз обличчя – все це надавало йому якоїсь суворої чоловічої краси, що одразу помітили присутні на банкеті жінки.

Але раптом Ваня побачив у дальньому від себе кутку знайоме обличчя дівчини. Він придивився. Так, це вона, шкільна подруга Таня Горілова. Але що вона тут робить? Таня стояла осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги німецьких офіцерів. Але її становище було складнішим, ніж його. Бліде обличчя дівчини, каштанове волосся, акуратно заплетене в дві тугі коси, що, як вінок, прикрашали її голову,- все це приваблювало. Просте, скромне плаття м'яко облягало її струнку постать. Ваня підійшов до неї. Він помітив її нетерплячий рух і іскорку радості на обличчі, яку важко було приховати, та вона, очевидно, й не старалась цього зробити, їх погляди зустрілись. Молоді люди простягли одне одному руки.

– Яким чином ти тут? – з ледь помітною тривогою в голосі спитала Таня.- От не сподівалась ніколи, що після стількох років зустріну тебе… І де? На банкеті в дирекціоні…

– Чесно кажучи, я йшов до тебе з подібним запитанням. Я навіть не повірив спочатку, що ти…

– Що я можу бути тут? – перебила вона Ваню і сміливо подивилась йому в очі.-Я випадково потрапила сюди. Мені принесла запрошення сюди подруга.

Таня не назвала її, а Ваня не став цікавитися, хто ця дівчина, хоч і помітив, що вона навмисне не назвала імені своєї знайомої.

– Мені просто було цікаво подивитись, що тут буде і особливо – хто сюди прийде.

– А що ти зараз робиш?

Вона здивовано глянула на Ваню.

– Я хотів сказати – що робиш у місті,- пояснив він.

– Ах, ти ось про що… Читаю, читаю і читаю… Що ж можна ще робити тепер?

Ваня зрідка поглядав на двері, помічаючи нових людей, які заходили в зал.

– Я виступав у концерті, і мені дали запрошення,- перемінив він тему розмови й одразу ж помітив несхвальну посмішку дівчини, навіть не посмішку, а легеньку гримасу.- Мені теж хотілося подивитись, що роблять наші хлопці й дівчата, от я і пішов у клуб,- додав Ваня. – І що ж ти помітив там цікавого?

– Багато, багато того, над чим доведеться замислитись, коли життя знову потече по мирному руслу.

Він навмисне не сказав про те, яке життя має на увазі. Але Таня зрозуміла. Вони стояли біля величезного вікна, що виходило в міський парк, і Ваня побачив ту саму біляву з нарум'яненими щоками жінку, яка вперто переслідувала його поглядом кілька хвилин тому.

– Чого ї від мене треба?

– Кому? – Таня подивилася в той бік, куди був спрямований погляд Туркенича, і лукаво посміхнулась.

– Ти чого посміхаєшся?

– Так просто…- Трохи помовчавши, вона додала: – Хіба не догадуєшся?

– Ні, а що? – спитав Ваня і подивився на жінку.- «Чи вона не стежить за мною? – промайнула думка.- Ні, занадто настирлива…»

Таня ніби вгадала його думки і знову посміхнулась:

– Не турбуйся, ти просто сподобався їй.

– Що? – здивувався Ваня.- Ти глузуєш з мене?

– Ваню, якби поруч з тобою стояв чоловік, твій друг, він сказав би тобі те ж саме… Можливо, тільки в іншій формі. А я прямо говорю те, що бачу.

Туркенич не сподівався, що так повернеться розмова. Він навіть почервонів, але взяв себе в руки і запропонував Тані:

– Ходімо звідси. Здається, і ти, і я доволі надивилися на ці веселощі сильних світу цього! У мене вже голова розвалюється від цих безперервних танців.

– А тобі не хотілося б подивитись, що буде опівночі, коли проголошуватимуть тости? – спитала Таня.

– Ми до того часу повернемось. Пройдемося по морозяному повітрі і прийдемо. Зараз одинадцята, і в нашому розпорядженні майже година.

– Ну що ж, ходімо,- погодилась Таня, і вони стали пробиратись до виходу.

– Ваню, зверни увагу, яким засмученим поглядом проводжає тебе ця особа.

– Перестань знущатися,-не озираючись, сказав Туркенич.-Яке мені діло? Я її вперше бачу. Не знаю і, по правді, знати не хочу.

– Я теж її не знаю, вона, очевидно, приїжджа,- відповіла Таня.

Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо, тільки зверху лунали набридливі звуки фокстрота.

– Пройдемо по Піонерській,-запропонував Ваня.