Таня мовчки кивнула головою. Вони повагом брели по снігу, згадуючи школу, друзів, учителів. Говорили про самодіяльність, про різні витівки в школі і хороші дружні вечори. Особливо яскраво постав у пам'яті вечір у лютому 1937 року, присвячений Пушкіну. Ваня тоді грав старого цигана в інсценівці пушкінської поеми. Він навіть пригадав і продекламував уривок з його монолога:

«Оставь нас, гордый человєк!

Мы дики, нет у нас законов.

Мьі не терзаєм, не казним,

Не нужно крови нам и стонов;

Но жить с убийцей не хотим.

Ты не рожден для дикой доли,

Ты для себя лишь хочешь воли;

Ужасен нам твой будет глас;

Мы робки и добры душою,

Ты зол и смел; – оставь же нас,

Прости! да будет мир с тобою».

До півночі лишалося чверть години, коли вони, добряче змерзнувши, зупинились навпроти приміщення колишньої фабрики-кухні.

– Тут, здається, якийсь буфет чи чайна,- сказав Ваня.- Може, зайдемо погріємось? Тобі холодно?

– А котра година?

– Ще встигнемо,- ухиляючись, відповів Туркенич,- зайдімо вип'ємо по склянці гарячого чаю.

Таня мовчки погодилася.

В залі стояла напівтемрява, по кутках коптіло кілька каганців. Молоді люди сіли за столик. Розмова, що так гарно почалася під час прогулянки, обірвалась. Таня раділа з випадкової зустрічі з шкільним товаришем. «Чому він мовчить? Не довіряє, очевидно… Особливо після зустрічі в дирекціоні… А як хотілося б у ці важкі дні окупації, коли не знаєш, що робити, інколи порадитися з такою людиною»,- думала дівчина. Вона й гадки не мала, що Ваня зв'язаний з підпільниками чи партизанами, про яких так багато говорили в місті. Але Таня не здивувалася б, якби дізналась, що він один із керівників підпільної організації. Вона крадькома позирнула на Туркенича. Погляд його був скерований кудись далеко, за межі цієї темної брудної кімнати. Здавалося, він чогось насторожено чекав.

Ваня глянув на годинник. Без п'яти дванадцять. «Ось зараз, через п'ять хвилин… скоро-скоро…- Погляд його впав на Таню.- А чому вона зосталась поза боротьбою? Щось перешкодило їй,- подумав він.- Мабуть, тому, що наших однолітків майже нікого немає. Але чому вона не попала в нашу організацію? І це просто з'ясувати. Не міг же Сергій Тюленін залучити її в свою групу чотирнадцяти-шістнадцятирічних школярів чи Земнухов, хоч учасники його групи трохи старші. От і вийшло, що вона опинилась осторонь…»

Ваня пригадав останню розмову з своїми юними товаришами, які палко підтримали його план – підняти повстання при підході до міста частин Червоної Армії. Озброїти населення і не випустити з міста ні німців, ані їх посіпак.

План був рискований, але Ваня ще раз упевнився, що їх намір правильний і цілком здійсненний. Цей план був схвалений підпільною партійною організацією. Коли про нього доповіли її керівникові Пилипу Петровичу Лютикову, Ваня Земнухов розказував, що Лютиков уважно вислухав усі деталі наміченого молоддю збройного виступу і, усміхнувшись, сказав:

– Ну, прямо схоже на те, що вони викрали наш план. Молодці хлопці! Ось тоді будемо діяти разом і відкрито з усім народом.

«Сьогодні вже пізно, а завтра обов'язково треба поговорити з Танею про її наміри. Можна не сумніватися, що скоро вона буде серед нас»,- вирішив Туркенич.

Ваня знову дістав із кишені батькового годинника і поглянув на циферблат.

– Здається, ти вже поспішаєш до дирекціону?

– Ні, Танечко, по-моєму, там більше нічого нам робити.

– Ще б пак! Уже перша година.

– Звідки ти знаєш?

– Видно по твоєму обличчю.

– Ну що ж, тим краще. Ходімо, я проведу тебе додому.

«Невже провал? Що ж перешкодило Жені Мошкову?» – думав він, устаючи з-за столу.

Пізнього вечора в умовленому місці на околиці Краснодона Лук'янченко чекав Тюленіна. Віктор раз у раз вибігав із-за напіврозваленого старого сарая на безлюдну дорогу, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги і подивитись, чи не йде Сергій. Як звичайно в таких випадках, час минав дуже повільно. Віктор уже втратив будь-яку надію діждатися Сергія і неохоче вдивлявся в темний, ніби спустошений провулок. Раптом йому здалося, що чиясь постать промайнула під парканом останнього на вулиці будинку і завмерла. Віктор насторожився і теж причаївся, припавши до холодної кам'яної стіни сарая.

Зненацька нічну тишу розітнув протяжний свист,- він здався хлопцеві гучнішим від пострілу гвинтівки, хоч насправді був досить звичайним. Невдовзі пролунав другий свист. «Тепер повинен бути один короткий»,-подумав Віктор, і в ту ж мить він пролунав. Зраділий Віктор вискочив назустріч другові:

– А я думав, що ти вже не прийдеш!

– Це ж чому не прийду? – спитав Сергій. Віктор помітив тремтіння в голосі Сергія, який пережив недавно, всього годину чи півтори тому, велике напруження. Та чи обійшлось усе як слід, чи викрадено фашистський прапор – це лишалося загадкою для Віктора, і хоч як він старався, але не зміг прочитати відповіді на серйозному, зосередженому обличчі Сергія.