Вони йшли мовчки. Віктор не наважувався спитати про прапор, а Сергій уперто мовчав. «Невже не пощастило?» – подумав Віктор.

– А де засідку влаштували? – несподівано спитав Сергій.

– Кілометрів за півтора звідси, хлопці вибрали зручне місце. Там близько підходить до дороги балка, вони у ній і засіли. Але щось не видно машин. А що як не буде жодної?

– Буде! Зараз десята, у нашому розпорядженні більше години.

– Серьожко, га, Серьожко! – несподівано насмілився Віктор.- А як же з прапором?

– Усе в порядку,- ледь посміхаючись, відповів Сергій, і якби було трохи видніше, то Віктор, напевне, помітив би, як очі його радісно засяяли.

– Пощастило?

– Звичайно, прапор уже в первомайців, у групі Анатолія Попова. Ото завтра в місті галасу буде! Швейде сказиться, коли довідається про це. А ми вже посміємося досхочу з мерзотників…

– Та-ак, – протягнув Віктор, захоплюючись своїм сміливим другом.

– Ото ж то! – обізвався Сергій, і обидва замовкли, прискорили ходу, розтираючи охололі носи й вуха.

Незабаром назустріч їм вибіг Степан Сафонов:

– Ми, здається, даремно сьогодні чекаємо. Німці бенкетують зараз, Новий рік зустрічають. Жодної машини! Розумієш, Сергію, хоч би напоказ одна проїхала!

– Будуть,- упевнено сказав Сергій, звертаючи з дороги до того місця, звідки щойно вискочив Степан.

Хлопці стукали ногою об ногу, штовхались або, мов півні, боком наскакували один на одного.

– Замерзли? – занепокоївся Сергій.

– Самі нічого, а ось черевики чомусь мерзнуть,- пожартував Вася Пиріжок, штовхаючись з Остапенком.

– Нічого, аби німці попались, а тоді і холоду не помітиш,- утрутився Дадишев.

– Не сумуй, Льоню, ми з Віктором щасливіші: не встигли прийти, а вже, здається, й дочекались.

Усі нерозуміюче подивилися в обидва кінці дороги.

– Гляньте,- і Сергій показав убік.

За схилами пагорба, мов далека блискавка, спалахував промінь фар поки що невидимої машини. – Їдуть… Біля Самсонівки. Васю,- звернувся Сергій до Пиріжка,-ви з Льонею і Степаном зостанетесь тут і, на випадок нашої невдалої спроби, доб'єте машину. А ми доберемося балкою до повороту дороги і там її зустрінемо. Скільки у вас гранат?

– По дві на брата,- за всіх відповів Дадишев.

– А у нас по скільки буде?

– У мене дві,- Сеня Остапенко, ніби на підтвердження своїх слів, дістав і повертів у руках гранати.

– У мене одна,-додав Лук'янченко.

– Значить, три… Малувато… Доведеться дві у вас, братці, забрати. Давайте ще два автомати. У вас теж два зостанеться.

Сергій не помилився. Коли вони добралися до того місця, де дорога почала спускатися з пагорба вниз, то ясно побачили вдалині світло фар автомашини. – Їх дві, а не одна! – вигукнув Сеня.

– Тим краще! – зрадів Лук'янченко. Сергій уважно вдивлявся в нічну пітьму, намагаючись визначити, дві чи більше автомашин ішло по дорозі. А коли переконався, що дві, рішуче звелів:

– Вікторе, збігай до хлопців і передай, щоб другу машину не чіпали, пропустили в місто. Ясно? Одна з них обов'язково повинна пройти в Краснодон. Бігом туди і назад! Зрозумів, що передати?

– Що передати – зрозумів, а чому – не зрозумів.

Віктор не став чекати пояснень, знаючи, що їх зараз не буде, та якщо Сергій сказав, то так треба. Він швидко побіг просто по дорозі і за хвилину зник з очей. Важко дихаючи, Віктор невдовзі повернувся і ліг поруч із Сергієм у невеликому, але досить глибокому для того, щоб сховатися, яру, метрів за п'ятнадцять від дороги. Чути було розмірений гуркіт моторів, що все наближався.

– Здається, вантажні, – прислухавшись, сказав Сеня.

– Байдуже. Сьогодні не має значення – вантажні вони чи легкові,- обізвався Сергій. – Так ти зрозумів, навіщо треба одну машину пропустити?

– Щоб паніку в місті серед німців викликати?

– Ех, ти, філософ! Адже нам треба, щоб поліція на дванадцять годин ночі, коли висаджуватимуть у повітря дирекціон, була тут. Якщо підірвем обидві, ти ж не побіжиш розповідати про це Соліковському? От і треба, щоб німці самі повідомили.

– От здорово придумав! А ми обидві рознесли б ущент.

Машини були вже зовсім близько. На взгір'ї швидкість переключили, і мотор грізно заревів. Яскравий промінь світла облизував гребінь пагорба.

– Почнемо з першої і, якщо все буде гаразд, другу пропустимо, а якщо промахнемось, тоді перепаде другій. Гранати приготуйте всі. Кидати будемо ми з Сенею, а ти, Вікторе, обстріляєш із автомата кабіну. Стеж і за кузовом; якщо там будуть фрици, то щоб не розбіглись, а то потім уночі їх, як бліх, не знайдеш.