Туркенич підвівся і, навстіж одчинивши вікно, кілька хвилин стояв мовчки, жадібно вдихаючи свіже повітря широко розкритим ротом.

Насилу опанувавши себе, він тихо додав:

– Закатували… і кинули в шурф п'ятої шахти?

– Еге…- так само тихо, в тон йому, відповіла сестра.

– Ходімо туди?

– Ходімо! А потім у парк,- обізвалася сестра.

– Ходімо зараз? Чи тато з мамою скоро повернуться?

– Я збігаю по них! – схопилася моторна Оля і, хутко вдягнувшись, вибігла на вулицю.

Чекаючи батьків, Ваня коротко розпитував Валю про те, як загинули його друзі, як діставали із шурфу їх понівечені тіла й ховали в парку.

– Ой братику!.. їх так мучили, так катували… У багатьох перебиті руки, ноги… А Уля Громова… Та не можу говорити про це… Серце завмирає…- І дівчина гірко заридала.

Незабаром на подвір'ї залунали схвильовані голоси. Фіона Іванівна обігнала Василя Гнатовича і, побачивши у вікно Валю, крикнула:

– Та де ж він, де?

Туркенич вибіг на ґанок і, обнімаючи матір, радісно відповів:

– Тут, мамо, тут!

Узявши її та батька під руки, він зайшов з ними в кімнату. Довго не змовкали квапливі, радісні розпитування і розмови. Василь Гнатович з задоволенням поглядав на підтягнутого, з військовою виправкою сина і згадував, як він ось у цій же маленькій кімнатці задушевно розмовляв з Ванею восени після того, як той повернувся з полону. А Фіона Іванівна не могла без сліз говорити про дні, коли вони всі очікували від Вані хоч якоїсь звісточки, не знаючи, чи пощастило синові перейти лінію фронту.

– Насилу переправився через Північний Донець, спасибі хуторянам, вони й переховували мене і дорогу темною ніччю до річки показували. В одному місці, вже на тому березі, німці ракетою освітили… Ясно стало, як удень. Ну, думаю, зараз із кулемета як полоснуть, тут мені й кінець настане. Упав я долілиць прямо в сніг і лежу, не ворухнусь, поки клята ракета, ніби вогненна куля, прямо, здається, над головою висіла,- розказував Ваня.

– Ой боже! – сплеснула руками Фіона Іванівна.

– Обійшлось на цей раз… Посвітила та її погасла. Я ще для певності полежав, а потім, згорбившись, стежиною через чагарник рушив. Іду, пам'ятаю, а сам задубів увесь, щелепи звело, до того на вітрі мене пройняло.

Мати безгучно плакала, опустивши голову на руки.

– Ну, мамо, ну що ти, адже все минуло, живий братик повернувся… Живісінький, ось він сидить тут, перед тобою, – втішала її Оля.

– Тепер, значить, знову офіцером воюєш?- показав Василь Гнатович на погони сина.

– Так, звання старшого лейтенанта мені присвоїли. Знову артилерист,- кивнув головою Ваня.

Мати пересилила себе, витерла сльози і сіла ближче до сина:

– Болісний ти мій! Уже вкотре тебе виряджаю…

Ваня лагідно взяв її зморшкувату, схудлу руку в обидві свої:

– Що ж поробиш, мамо. Така солдатська доля. Але ви з батьком не сумуйте. Я, може, скоро повернусь після нашої перемоги та й скажу: «Ну, мамо, відвоювався. Приймайте на постійне проживання!» – умовляв її Ваня. Глянув на батька: – Правда, тату?

– А зараз хоч надовго прийшов? – не витерпіла мати.

– До завтра…- тихо, ніби вибачаючись за таке коротке гостювання, відповів син.

– Ох-хо-хо! – так само тихо, з глибини душі зітхнула мати і вже більше не могла ні про що питати.

– Нічого не вдієш, він людина військова,- вступився Василь Гнатович,- сама знаєш, війна ще не закінчена, діла попереду багато.

– Правда, тату, роботи попереду ще багато,- сказав Ваня й обняв матір за плечі.- Але я весь день буду з вами. Тільки до шурфу та в парк сходжу з сестричками.

– Сходи, синку, сходи… Ми з батьком майже щодня там буваємо. Як ідеш додому, так і заглянеш у парк поклонитись могилкам наших рідних. Вони ж обидві – і шатарська, і молодіжна – недалеко одна від одної…

Ваня повернувся до батька й сестер:

– От я знову про те саме думаю, прямо місця собі не знаходжу… І на фронті однією думкою собі голову сушив: хто нас зрадив? Адже хтось стежив за нами, за кожним нашим кроком. Чи хтось із молоді катувань не витримав… Адже їх мордували не один день?..

Батько похмуро обізвався:

– Ех, синочку, синочку… Вже так їх катували та мучили, що не віриться, ніби це люди з людьми таке могли робити. Звірі – і ті, здається, так не лютували б. Одне жахливо: як, бувало, в громадянську війну білі вирізували на грудях полонених червоноармійців зірку та очі живим випалювали, так і німці із своїми прихвоснями – поліцаями таке над нашими дівчатами й хлопцями витворяли!