Шрифт:
Валя хотіла була щось додати, та тільки рукою махнула:
– Ой братику…
Пошепки, широко розплющивши очі, ніби знову переживаючи незабутні страшні дні, проговорила:
– Коли ми з Олею прибігли до шурфу, то там, просто на снігу, лежало кілька хлопців, їх щойно із шурфу витягли. У одного голови не було, у іншого обличчя майже не впізнати… І, ніби захищаючись від страшної картини, що знову постала перед нею, дівчина витягнула перед собою руки і здавлено прошепотіла:
– Ні, не можу… Всього не розкажеш.
– Правда, доню, всього не розкажеш. Краще не тривож ні собі, ні йому душу…- коротко обізвався батько.
– Але хто ж зрадив? – не витерпівши, підвівся з місця син.- Хто цей іуда проклятий?
Василь Гнатович розвів руками:
– Хто ж його знає, синку? Знайшовся, мабуть, такий недолюдок.
– Таки справді недолюдок,- кивнула головою Оля і з ненавистю додала: – Ох, якби вже довідатись, хто на таке страшне діло наважився – своїх же німецьким катам видати…
– Постривай, дочко, дай строк, дізнаються і про це чорне діло! – хвилюючись сказав Василь Гнатович.
Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаючи важкі думи.
– То що ж, сестричко, підемо? – Ідіть, ідіть, дітки…
Недалеко від шурфу назустріч їм трапилась мати Жені Мошкова. Скромно одягнута, в чорній хустці, вона повільно брела вздовж дороги.
Туркенич прискорив ходу і поспішив до неї.
– Здрастуйте!
Мошкова зупинилась, руки її затряслись.
– Здрастуй, Ванюшо, здрастуй! Я вже й очам своїм не вірю – чи це ти?
– Я, я… На день з частиною своєю зупинився.
– Я чула, що ти в ті страшні дні зумів піти від німців, і раділа всією душею, що хоч трохи дівчат і хлопців, а уціліли. А мій Женя…- І, пересиливши себе, Мошкова спитала брата й сестру: – Далеко зібрались?
– До шурфу,- тихо відповів Туркенич. Мошкова подивилася на терикон п'ятої шахти і глибоко зітхнула.
– До шурфу…- повторила вона і несподівано для них додала: – І я з вами піду, тут уже недалеко. Не була я там з того дня, як мого Женю діставали… А серце так і тягне подивитися на те місце, де вони всі…- і вона не могла докінчити.
Вибравшись із провулків, що плутаною сіткою оточили 28-й квартал, вони вийшли до великого незабудованого пустиря, на якому виднілась низенька приземкувата будівля з наглухо забитими маленькими вікнами. Ваня запитливо глянув на сестру, не наважуючись потурбувати затихлу Мошкову.
– Лазня?
Сестра мовчки кивнула головою. Але Женина мати почула запитання і тихо, ніби сама до себе, сказала:
– Еге ж, лазня. Отут вони, соколики наші, свою останню ніч провели. Багато хто й ворухнутися не міг, до того були змучені. І впізнати їх, бідних, було важко. Юрика Віценовського його мати й брат тільки по латці на рукаві й упізнали: майже напередодні мати залатала йому рукав темно-сірими нитками, не зовсім під колір, вони й виділялись… нитки… по них і впізнала.
Туркенич ніжно обняв Мошкову… Оля мовчки притулилась до паркана.
Не поспішаючи, піддержуючи з обох боків під руки Мошкову, Ваня й Оля направились у парк. Недалеко від могили закопаних шахтарів з'явилась друга братська могила; над свіжим ще горбочком виднівся скромний, простий напис. На ньому перелічено імена комуністів і молодогвардійців, тіла яких були перенесені з шурфу.
– Скільки ж їх тут полягло за нашу землю…- тихо промовила Мошкова.- Майже всі тут поховані… Як билися з ворогами разом, так разом і полягли…
Туркенич зняв пілотку і прочитав напис: – Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Володимир Осьмухін, Євгеній Мошков…
Він не міг прочитати всі прізвища, очі затуманились… Притулившись до стовбура високої акації, Туркенич ніби про себе промовив:
– Ваня, Серьожа, Уля, Женя… Всі мої товариші… брати! Клянусь помститися за вас! Я не скину військової шинелі, не випущу із рук автомата, поки хоч один загарбник залишиться на нашій землі!..
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Дев'яносто дев'ята стрілецька дивізія продовжувала свій важкий бойовий шлях…
Лишились позаду донецькі степи, українські поля, по яких ішла вперед дивізія. Бійці проминули міста Ромни, Прилуки, Бровари.
8 листопада 1943 року вони ввійшли у визволену від німецьких загарбників столицю України – Київ. Проте, поспішно підтягуючи підкріплення, ворог на деяких дільницях фронту досяг чисельної переваги і задумав завдати удар у відповідь. Кілька днів точилися бої із змінним успіхом. Ворог вводив у бій усе нові й нові резерви. Його замисел зводився до того, щоб, навально розвиваючи свій успіх, оточити наші частини і скинути їх у Дніпро.