Поранений стиха застогнав, але товариш не міг допомогти йому.

«Устигну перев'язати… Хоча б не стік кров'ю!» – подумав Туркенич.

Боєць лежав непритомний, як і раніше, стискуючи голову руками.

– Нічого, браток, нічого… потерпи трошки… я тебе перев'яжу…- говорив Туркенич, не зовсім уміло, але швидко забинтовуючи голову бійця. Поранений розплющив очі і хрипко, ледь чутно промовив:

– Облиш мене… он вони… близько.

Туркенич озирнувся. Два танки, підминаючи кущі чагарника, з'явилися зліва від окопу. Зціпивши зуби, офіцер закінчував перев'язку, раз у раз поглядаючи на машини ворога. Вони все наближалися.

– Устигну, устигну… повинен устигнути! – шепотів Туркенич, обережно опускаючи солдата на дно окопу.

Через хвилину він знову пішов до гармати.

Нелюдським зусиллям волі він зосередився, ловлячи на мушку німецький танк. Туркенич вирішив підпустити його на гранично коротку відстань, щоб першим пострілом зупинити ворога.

У ці вирішальні хвилини він не звертав уваги ні на гарматні постріли, ні на скоромовку кулеметів. Вся увага його була прикована до танка. Яка радість охопила Туркенича, коли він побачив, що танк здригнувся і завмер!

– Підбив! – закричав Туркенич, замалим не піддавшись спокусі випростатись, аби побачити, куди влучив.

Уривчастий рев мотора залунав зовсім близько: ще один танк, важко перевалюючись на купинах, що вкрили долину, виринув на лінію оборони і на великій швидкості попрямував на останню гармату другої батареї.

– Як же це? Невже не встигнуть? – подумав уголос Туркенич, побачивши, як танк посунув прямо на гармату.

Та за мить гармата була націлена на ворога. Блиснув вогонь, але постріл виявився єдиним і марним: поспішаючи, навідник промахнувся. Другого пострілу він дати не зміг – броня танка підім'яла навідника і його гармату. В ту ж мить кулеметна черга пронизала верхів'я кущів, що маскували хід сполучення. «Коли б пощастило дати ще хоч один постріл!» Але танк уже зник.

…Ворог зазнав чималих втрат: шість танків чорніло поблизу першої та другої траншей. Але в цьому короткому запеклому бою потерпіли і гарматні батареї: із семи гармат двох батарей, які відбивали атаку танків, Туркенич побачив тільки три.

Бій перемістився на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, чіткі удари гармат гучно відлунювали в гаю.

Поранений боєць, що лежав на дні ходу сполучення, насилу підвів голову і спитав:

– Невже обійшли нас?

– Ну, що ти! – відповів Туркенич.- Тепер не сорок другий рік, сила у нас інша. Кілька машин, правда, зуміли прорватись, але в глибині нашої оборони їх не так зустрінуть!

У повітрі почувся різкий свист і шум наших штурмовиків, що на бриючому польоті пронеслись ряд за рядом у тил противника.

– Бачиш, як піхоту й артилерію з повітря підтримують? – зауважив Туркенич.

У цей час характерний, розкотистий грім перекрив шум бою.

– «Катюша»!.. «Катюша» заграла! – пожвавішав поранений, забувши про біль і намагаючись підвестись.

– Лежи, лежи,- нахилився над ним Туркенич.- Зараз тебе перев'яжуть і віднесуть у медсанбат – он бачиш, санітарки з'явились.

Почався 1944 рік. Частина, де був Туркенич, з боями ішла до Польщі. В зимових шатах простяглися навколо землі України. На вододілах і невисоких пагорбах височіли вікові праліси, і сонячні зайчики спалахували на посріблених інеєм пухнастих соснах.

То тут, то там проступали сліди воєнної грози: обвалені окопи й ходи сполучення,чорні безформні кістяки згорілих танків, загрузлі в болотах розбиті німецькі машини. Он за озером, недалеко від перехрестя польових доріг, на лісовому фоні вирізняється довгастий курган з слідами жорстокого бою. А трохи віддалік ледь помітний горбок.

Що таїть він? Може, це могила партизана-білоруса? Чи місцеві жителі тут таємно поховали солдата Радянської Армії, якого вони, рискуючи життям, підібрали вночі на полі бою і намагались вилікувати дбайливим піклуванням і настоями цілющих весняних трав? Так з'явилася в густому лісі ще одна могила.

Ох, могили, могили!.. Безіменні скромні горбочки, ви майже зрівнялися вже з рідною землею… Скільки ж вас розкидано уздовж доріг великої війни! Нашвидкуруч копали вас друзі-однополчани. Поодинокими пам'ятниками височієте ви і серед моря кубанської пшениці, і в березових перелісках Орловщини, і в широких сухих степах Донбасу, і в білоруських пущах. Німі свідки смертельної сутички з ворогами, тихо спочиваєте ви у вечірніх сутінках…

Туркенич з самого ранку перебував на командному пункті другого дивізіону, яким командував недавно призначений на цю посаду капітан Михайлов. Разом Із зв'язківцем Пашею Скворцовим Туркенич обійшов майже всі вогневі позиції батарей і, важко видираючись на косогір, повертався на командний пункт.

– Ти, Пашо, хоч уночі спав?

– Майже ні, товаришу старший лейтенант.

Білявий короткий чуб і такі ж білясті вії слабо відтіняли змарніле бліде обличчя молодого бійця з незагоєним шрамом на щоці.