– Ми вночі ПСП * з лейтенантом Травінцевим ходили вибирати,- пояснив Скворцов.

* ПСП – передовий спостережний пункт.

– Ну, нічого, сьогодні поспиш досхочу.

– Знову не доведеться, – серйозно, навіть з якоюсь гордістю за те, що він, як дорослий, переносить тягар похідно-бойового життя, сказав Паша,- іду чергувати на ПСП.

– Давай покуримо,- запропонував Туркенич і сів на пеньок край дороги.

Паша сів поблизу від командира, скрутив цигарку, недовірливо поглядаючи на похмурий ліс, що обступив галявинку з усіх боків. Густий димок тютюну сірим серпанком повис над кучугурами снігу.

– Звідси наш ПСП видно: он за першою траншеєю нашої піхоти – метрів двісті уперед невеличкий пагорб, за ним чагарник. Там і вибрали ми вчора наш пункт. Далі польова дорога проходить, її звідси не видно.

Туркенич подивився в бінокль, куди вказав Паша:

– Хороше місце вибрали, там повинен бути великий обзір.

– Зате цілу ніч проходили, замалим до німців не втрапили, але все-таки вибрались і навіть сховища викопали, тепер там можна вартувати під самим носом у фриців.

Туркенич подивився на Пашу, і йому стало жаль цього хлопчиська з м'яким пушком на підборідді і густими веснянками на кирпатому носику, жаль його втраченого дитинства і юності.

«Тепер, якщо навіть скоро закінчиться ігійна і його відпустять додому,-думав Туркенич,- все одно у нього не буде справжньої юності. Він у неповних вісімнадцять років став зовсім дорослим. І всьому винуватий фашизм».

А Паша, дивлячись на завмерлі в снігових шатах дуби та берези, згадав рідні ліси.

Вийнявши планшетку, Туркенич іще раз звірив місцевість з картою і звернувся до Скворцова:

– Ну, перекурили і ходімо!

Солдат хутко підвівся і рушив за командиром, на ходу поправляючи ремінь автомата. Але спогади про далеку домівку, що так жваво постали в його пам'яті, коли він дивився на могутні кремезні дуби, усе ще не кидали його.

– А дуби у нас, в Мордовії, далебі кращі за тутешні! Ого які! В три обхвати. По триста років стоять.

Туркенич посміхнувся:

– У три обхвати? Значить, метрів шість у діаметрі?

– Не менше, товаришу командир, не менше! – вигукнув Паша.- У нас на дні Сури або Мокші морені дуби досі лежать. Подумати тільки – кілька віків у воді! І міцні вони страх! Не те що залізо – сталь не бере, твердіші від будь-якого металу, їй-богу!

Туркенич озирнувся на Пашу, і легенька усмішка промайнула по його стомленому обличчю.

– Ти, Павлику, часом не мисливець? Па ведмедів не ходив?

Солдат розвів руками:

– Чого не було, того не було.

Туркенич похитав головою:

– Жаль, жаль… А я думав, ти до цих дубів ще двійко ведмедиків додаси… метрів по шість! Усі ж мисливці утроє збільшують.

Паша збагнув затаєний сміх у голосі командира і, образившись, сказав:

– Що з вами говорити, все одно не повірите. Бач, вигадали: «мисливець утроє…» – Раптом обійшовши кущі, він опинився попереду. – Ось приїдете в гості, у наш «Красньїи богатьірь», самі побачите, які там дуби ростуть! А сосни, сосни!.. Ну, прямо як свічки – стрункі, жовті, сонце в крапельках смоли, мов зайчики, бігає. І високі:високі! Глянеш, так шапка на землю падає!

– Метрів сорок буде? – знову посміхаючись, спитав Туркенич, та, побачивши, що солдат справді образився, примирливо сказав: – Гаразд, Павлику! Обов'язково на берегах Сури ці самі дуби та сосни оглянемо і в колгоспі твоєму побуваємо.

Солдат одразу заспокоївся:

– От і спасибі, товаришу старший лейтенант! Та приїжджайте влітку, коли на берегах Сури шипшина цвіте. Сура у нас таки справжня красуня!

– Приїду, Пашо, адже пообіцяв.

– Скоро на кордон вийдемо, а там і Берлін недалечко, – збуджено говорив Скворцов.

– Ох, Павлику, Павлику! Звичайно, ми до Берліна дійдемо- хто в цьому сумнівається? Тільки роботи солдатові нашому буде немало. Найзапекліші бої попереду.

Повернувшись на командний пункт, Туркенич зв'язався по телефону з начальником штабу полку.

– Я закінчив огляд вибраного вночі передового спостережного пункту.

– А вогневі позиції батареї?

– Також вдало вибрані.

– Як з боєприпасами? Батареї забезпечені повністю?

– Так, я сам перевірив: основний склад готовий до бою.

– Добре.

Командир полку приїхав у дивізіон пізно ввечері і не зміг оглянути на місці вогневі позиції. Командир дивізіону, доповідаючи про становище, весь час поглядав на Туркенича, ніби хотів почути його схвалення. Але Тур-кенич мовчав.

– Ви згодні з командиром дивізіону? – спитав його командир полку.

– Згоден.

– Ну, що ж, це добре, що у вас єдина думка.

Усі троє вийшли із землянки. Командир полку дістав портсигар і простягнув його офіцерам. Михайлов не курив.. Туркенич узяв цигарку.