Знаєш, коли мені подобається якась пісня, я заслуховую її до дірок. Умикаю знову й знову, переслуховую, танцюю, мрію, засинаю-прокидаюся-роблю-каву-ходжу-їм-відпочиваю, живу під неї.

Я думав, із тобою все буде так само. Ти подобаєшся мені. Я живу тобою, дихаю, марю. З ким не буває. Хіба таке вперше? Захоплення ж ніколи не тривають вічно.

Я забув свої улюблені пісні. Слухаю ті, які ти виставляєш у своїх соціальних мережах. Читаю книжки, про які ти пишеш. Недавно ти написала, що слухаєш оте джазове онлайн-радіо, і я теж його слухаю. Інколи воно набридає, і то добряче, але я не хочу пропустити акордів, які зачіпають тебе й змушують заплющувати очі. Я уявляю, як ти хитаєш головою, як проводиш рукою по шиї - ти ж завжди так робиш, коли тобі дуже подобається якась музика, - я бачив.

Я теж проводжу рукою по шиї - бо мені дуже сильно подобаєшся ти.

Думав, то минеться. Я вже заслухав тебе до дірок. Як і твоє улюблене джазове радіо. Воно встигло набриднути. А ти - ні. Я вмикаю твій образ якомога частіше - засинаю-прокидаюся з ним, сподіваюся, що скоро він утратить свою гостроту, але він лише закарбовується глибше в мене. Я боюся, що коли мені виріжуть апендикс - усім моїм друзям вирізали, - я шепотітиму твоє ім’я, відходячи від наркозу.

Ти написала, що любиш гірку каву та гіркий шоколад, - я їх не люблю. Кава з молоком і молочний шоколад куди смачніші. Може, коли ти це писала, тобі просто було дуже сумно. Або ж ти перечиталася своїх французьких книжок. Зізнаюся ,більшість книжок, які ти читаєш, мені теж не подобаються.

Але ти подобаєшся мені. І я вже не знаю, чи це колись минеться.

Щоразу, коли я пишу тобі листа, то думаю, що завтра, коли ти прийдеш до мого фургончика купувати каву в обідню перерву, я зроблю тобі свою улюблену, з вершками, і вручу конверт. Але ти приходиш - у вухах навушники, шарф затуляє губи, - тицяєш пальцем в еспресо й даєш мені гроші. Береш горнятко, киваєш та йдеш собі. А конверт залишається під прилавком. Разом із купкою інших.

За тобою завжди черга людей. Я готую їм каву, у фургончику грає твоя улюблена музика, я дивлюся тобі вслід, питаю себе, чи сподобалося тобі твоє еспресо сьогодні.

А ввечері знову пишу листа. Може, якраз завтра ти попросиш каву з вершками, і я наважуся вручити тобі конверт. А може, ти прийдеш без навушників, почуєш музику в моєму фургончику й сама про все здогадаєшся.

Надворі було страшенно холодно. Тихі, майже порожні вулиці відповідали гулким постогнуванням на кожен крок швидкої ходи. Виглядало на те, що ліхтарі згурмилися докупи, аби трохи зігрітися. Даремно. Холод обгортав кожного осібно, і не було на те ніякої ради.

Усередині теж бракувало тепла. Здавалося, що пронизливий вітер із осінньої нью-йоркської набережної пробрався під комір пальта, поміж петлями вовняного шарфа, під улюблену поторсану кофтину й дістався самого серця. Тепер і там панував протяг, думки порозліталися й кружляли в беззмістовному вихорі, як листки, підхоплені вітром. А ті, що лишилися, привалені горнятами з недопитою кавою й старими ескізниками, вкрилися памороззю смутку.

Коли холодно всередині, теплий дім, плед на плечах і склянка лате з шоколадним сиропом не врятують. Хоча якби вони були - це б, звісно, не зашкодило. Але сьогодні Андріані було нікуди повертатися, нікуди поспішати. Вона заплуталася в траєкторіях, зависла поміж містами й часовими поясами, опинилася ніде. На півдорозі додому - так їй хотілося думати. На півдорозі в нікуди - так воно, напевне, було.

Аеропорт Кеннеді зустрів дівчину довгою чергою для «негромадян». Потім був офіцер із підозрілим поглядом і відсутністю посмішки. Тоді - пошук багажу, натовп людей і пустка всередині. Холодна така пустка. Андріана могла відразу летіти до Північної Кароліни, але подумала, що не витримає всіх тих безперервних перельотів і хвилювань. А ще хотіла на кілька днів загубитися у великому місті й спробувати відшукати маленьку себе.

Натомість загубилася в холоді й відшукала притлумлюваний раніше щем усередині. Вона ходила спорожнілими нічними вулицями, бо геть не хотіла спати. У її маленькому готельному номері було невелике ліжко, телевізор, каво-машина, холодильник, стіл і поганенький вай-фай. І ніякого відчуття затишку. Тож туди їй теж повертатися не хотілося.

Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було - замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости.

Андріана хотіла присісти на лавку, але та обпекла її холодом. Тож дівчина сховала руки в кишені пальта й оперлася на металевий пліт, за яким вода лоскотала великі порослі зеленим мохом камінці. Десь далеко стояли чоловіки і, здавалося, рибалили.

Вона старалася не думати. Який сенс? Рішення було ухвалене, мости вже тліли, залишаючи після себе громіздке попелище. Але скоро вітер його розвіє. І, може, все ще буде добре. Єдине, про що їй насправді хотілося б дізнатися: чи бачить її Бої у цьому великому місті? Чи вона для Нього тут - лише частина кольорової, миготливої мозаїки, загублена крихітка у високому мурашнику? Чи вона для Нього, зрештою, - непомітна піщинка, про яку Він забув одразу по створенні?

Андріана почула кроки позаду й обернулася. Акварель ліхтарів нерівномірно проллялася на самотню фігуру чоловіка. Дівчина насторожилася. Але він ішов, її не помічаючи. Руки в кишенях, голова опущена, шия і пів-обличчя закутані в теплий шарф. Андріані він видався знайомим. Чоловік пройшов повз, а вона дивилася йому вслід, намагаючись згадати, де могла його бачити раніше.