Я читав так багато, що, бувало, заплющував очі, щоби уявити собі якусь сцену, а натомість засинав - і сновидіння переносили у моє власне продовження казкових історій. Я засинав навіть удень. До тата часто приходили його товариші, й вони вели запеклі суперечки, як можна змінити світ. Інколи все було значно простіше: вони говорили, як виховувати нас, дітей, щоби ми виросли хорошими людьми. Але навіть такі розмови зрештою зводилися до їхньої улюбленої теми, як змінити світ. І були такими ж гарячковими. Я полюбляв умоститися десь неподалік, укритися старим пледом, який тато часом клав у машину, коли ми збиралися в ліс на шашлики, і який устиг пропахнути димом і бензином; брав із собою стос улюблених книжок і, якщо пощастить, трохи халви, і забував про уроки: доки тато з товаришами філософствував про мою подальшу освіту, я міг не перейматися, що він візьметься перевіряти мої рівняння з математики.

Мені чітко врізався в пам’ять один сон: я був у лісі. Десь неподалік захрустіла гілка - я різко обернувся й побачив гидкого чоловіка, схожого на розбійника. У нього було невиразного, сіро-жовтавого кольору волосся, білі віх, трохи перекошене обличчя та брудний, пошарпаний одяг-лахміття. Руки виглядали ще бруднішими за одяг, а нігті нагадували пазурі якоїсь хижої птахи. Він ішов лісом, роззираючись своїми поросячими очиськами довкола. Під його босими, грубими ногами, з яких де-не-де сочилися цівочки крові, тріскали сухі гілки, щоразу змушуючи мене здригнутися. Я зіщулився й заховався поміж листя густої папороті. На щастя, він мене не помітив. Я сидів і напружено чекав. Раптом збоку почувся тихий, ласкавий шепіт.

– Степане, - хтось знав моє ім’я і, здавалося, намагався мені допомогти.
– Виходь звідтіля. Тобі треба тікати!

Я обережно визирнув і побачив неподалік, на галявині, стару жінку з добрими очима. Вона була трохи згорблена й закликала мене своєю натрудженою, кволою рукою: «Сюди!». Щоби добутися до неї, мені потрібно було вискочити з безпечних заростів папороті, вийти з-під тіні високих дерев і пробігти через відкриту галявину. А тоді перелізти через дерев’яний тин, трохи вищий за мене самого. Потому я б опинився неподалік тієї бабусі й був би у безпеці.

Але все ж виходити зі своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин… А що, коли злодій обернеться?… Але голос у бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись за нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.

Бабуся голосно засміялася - її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, наче змія, і щойно я з переляку зачепився штаниною за кілок, покликала злодія.

– А дивишь-но, шьо тут у нашь є!

Він обернувся й зареготав. Вона стояла за декілька метрів від мене - стара, лиха и жаска. Він 6ув ще далеко, проте вже потроху рухався у мій бік своїми закривавленими, брудними ногами, потираючи руки. Я хотів тікати - і було куди! У мене були здорові прудкі ноги! Навколо був ліс, який я добре знав. Вони були достатньо віддалік і не могли рухатися швидко. Але всередині мене було стільки страху, що я й поворухнутися не міг.

…Тоді прозвучав голос - не знаю, чи то хтось зі сміливих героїв, про яких я стільки читав, промовляв до мого боягузтва, а чи тато (або хтось із гостей) виголосив ту репліку голосніше, ніж інші, але раптом я прокинувся. А у вухах стояло войовниче: «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!».

І то була перша фраза, яку я записав у свій блокнот. Того ж дня я попросив тата купити мені товстого, «дорослого» зошита. Тато мав такого в закамарках свого робочого куточка, який він гордо називав кабінетом. І я взявся писати - старанно, намагаючись приховати округлість свого ще доволі дитячого почерку.

Того вечора до нас прийшло багато гостей, і я - поки ніхто не бачив - випив свою першу каву, а кухлик (усі філіжанки дісталися гостям, а я від незнання налляв собі цілий кухлик темного напою - і потім не бачив ніяких снів цілу ніч) поставив на записник. Під словами «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!» - на пам’ять, напевне.

Той записник і досі лежить у моїй шухляді. Там багато мудрих або геть наївних слів. Я виписував цитати з книжок, журналів, газет, з пісень і висловлювань друзів - татових і своїх. Щось стало моїм життєвим принципом, достовірність іншого заперечив час і досвід. І все ж усі ті слова додали щось до формування мене, як людини.

Але перша сторінка зошита, де темніє пляма від першої кави і фраза, яка завершила той мій сон, висить у рамці над моїм письмовим столом. І щоразу, коли в грудях виникає те хлоп’яче відчуття боягузливого зіщулення, я кажу собі, що потрібно просто розпружитися. Зчепити штанину з кілка і діяти, залишивши страх на дерев’яному тині - на пам’ять.

– Ну і що там може бути цікавого? За що мені кожної п’ятниці така кара?

Ліля неохоче підвелася з дивану й побрела у ванну, заодно додавши звуку в програвачі. У кімнаті там і сям лежали різні частини вечірніх нарядів, а коло м’якого крісла шеренгою розмістилися декілька пар взуття.

Дівчина уважно розглядала своє відображення в дзеркалі: зараз була зима, й шкіра виглядала втомленою і… якоюсь сумною.