— Ага, так, авжеж, — каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. — Ви попереджали, що обов’язково це скажете.

Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.

Механік озирається й питає когось:

— Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?

Хтось кричить: «Чотири хвилини».

Механік кричить:

— Хтось завважує час?

Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:

— Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.

Коп каже: «Дев’ять».

«Вісім».

«Сім».

Я стрибаю у відчинене вікно.

Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:

— Містере Дерден! Ви похерите нам час.

Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»

Руки вхоплюють мене за штанини і втягують назад, розстібаючи штани та ремінь.

Хтось в автобусі кричить: «Одна хвилина!».

Взуття злітає з ніг.

Ремінь чіпляється за віконну раму.

Руки зводять мої ноги разом. Нагріта сонцем металева рама пече живіт. Біла сорочка випростується і спадає на голову й плечі, я все ще чіпляюся за обода і все ще волаю: «Гей!»

Ноги витягнуті й зведені разом. Труси стягнуті з ніг і прибрані. Сонце пригріває мою голу дупу.

Кров шугае в голові, очі викочуються через напруження, усе, що можу бачити, — білу сорочку, що лізе в обличчя. Десь повзе трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе знаходиться за мільйони миль звідси. Десь за мільйон миль позаду мене хтось кричить: «Дві хвилини!»

— Не робіть йому боляче, — каже хтось.

Руки на моїх щиколотках за мільйони миль звідси. Уяви їх у кінці довгого-довгого шляху. Керована медитація.

Не думай про віконну раму як про тупий розпечений ніж, що розпорює тобі живіт.

Не думай про команду чоловіків, що розсуває тобі ноги, мовби перетягує канат.

У мільйонах, трильйонах миль звідси грубі теплі руки хапають тебе при основі й відтягують назад, щось охоплює тебе все щільніше, щільніше, щільніше.

Гумовий джгут.

Ти в Ірландії.

Ти в бійцівському клубі.

Ти на роботі.

Ти де завгодно, тільки не тут.

«Три хвилини!»

Хтось далеко-далеко звідси кричить:

— Ви знаєте правила, містере Дерден. Не прийобуйтеся до бійцівського клубу.

Тепла рука під тобою складена чашечкою. Холодний кінчик ножа. Рука охоплює тебе за тулуб. Терапевтичний фізичний контакт. Час обіймів. Ефір щільно притискають тобі до носа й рота. А потім — нічого, менше ніж нічого. Забуття.

Глава 27

Підірвана мушля моєї вигорілої квартири чорна, мов відкритий космос, зіщулена вночі над маленькими вогнями міста. У вибитих вікнах жовта поліцейська стрічка, що позначає місце злочину, перекручується і зміїться на межі п’ятнадцяти-поверхового урвища.

Прокидаюся на бетонному покритті. Колись тут був кленовий паркет. До вибуху на стінах висіли картини. Тут були шведські меблі. До Тайлера.

Я вдягнений. Засовую руку в кишеню і відчуваю.

Я увесь.

Наляканий, проте неушкоджений.

Підійди до краю покриття — ти на п’ятнадцятому поверсі над парковкою, подивися на вогні міста, на зорі — і тебе нема.

Усе це настільки не піддається розумінню.

Тут, посеред миль ночі між зорями й землею, почуваю себе однією з тих космічних тваринок.

Песики.

Мавпочки.

Люди.

Виконуєш нескладні завдання. Перемикаєш важіль. Натискаєш кнопку. Ти в цьому нічого не тямиш.

Світ їде з глузду. Мій бос мертвий. Без житла. Без роботи. І я відповідальний за все це.

Нічого не лишилося.

У мене перевищений кредит у банку.

Переступи за край.

Поліцейська стрічка тріпоче поміж мною і забуттям.

Переступи за край.

Що там ще?

Переступи за край.

Там Марла.

Стрибни за край.

Там Марла, вона в самісінькому центрі всього і не знає про це.

І вона тебе любить.

Вона любить Тайлера.

Вона не вбачає різниці.

Хтось має їй сказати. Іди геть. Іди геть. Іди геть.

Рятуй себе. Спускаєшся на ліфті до холу, і швейцар, котрий досі тебе не любив, усміхається тобі трьома вибитими зубами і каже: