— Це підлість, — зауважив Дідеріх. — Вона ж йому сестра.

Пані фон Вульков пояснила:

— Так, звичайно. Але, з другого боку, він має слушність, допевняючись майорату. Він дбає про добро всього роду, незважаючи на те, що окремі особи при цьому постраждають. Для таємної графині це, поза всяким сумнівом, трагічно.

— Якщо добре вдуматися… — Дідеріх надзвичайно зрадів. Ця аристократична точка зору спадала і йому на думку, коли він не виявляв ніякого бажання виділити Магдину частку під час її заручин.

— Пані графине, ваша п’єса — чудовий твір, — захоплено сказав він.

Але пані фон Вульков злякано потягла його за рукав. Серед публіки гомоніли, човгали ногами, сякалися й хихотіли.

— Він переграє, — простогнала авторка. — Я йому не раз про це говорила.

Бо й справді Ядасон поводився дуже дивно. Небогу разом з кумедною бабусею він загнав за стіл і всю сцену заповнив буйними виявами своєї графської особи. Чим більший осуд виявляла йому зала, тим визивніше він поводився на сцені. Хтось навіть зашикав; більше того — багато хто з глядачів обернулися до дверей, за якими тремтіла пані фон Вульков, і шикали. Може вони робили це тільки тому, що двері рипіли, але авторка відсахнулася, загубила пенсне і з безпорадним жахом мамрала рукою, поки Дідеріх не повернув їй пенсне. Він спробував утішити її.

— Це нічого: адже Ядасон скоро піде зі сцени, треба сподіватись!

Вона прислухалася крізь зачинені двері.

— Так, дякувати богові, — пробелькотіла вона, клацаючи зубами. — Він скінчив, тепер моя небога з кумедною бабусею втечуть, а потім знову прийде Кунце з лейтенантом, розумієте?

— У виставі бере участь і лейтенант? — з пошаною спитав Дідеріх.

— Так. Власне, він ще в гімназії; це син голови окружного суду Шпреціуса. Знаєте, він грає бідного родича, за якого старий граф хоче віддати свою дочку. Він обіцяє старому, що шукатиме таємну графиню по всьому світу.

— Цілком зрозуміло, — сказав Дідеріх. — Це в його власних інтересах.

— Ви побачите, він — шляхетна людина.

— Але Ядасонові, пані графине, коли дозволите, ви не повинні були давати ніякої ролі, — докірливо і з таємним задоволенням сказав Дідеріх. — Хоча б уже через самі його вуха.

Пані фон Вульков сказала пригнічено:

— Я не думала, що зі сцени вони справлятимуть таке враження. Ви гадаєте, що через нього провалиться п’єса?

— Пані графине! — Дідеріх приклав руку до серця. — Таку п’єсу, як «Таємна графиня», не так легко провалити!?

— Справді? Адже в театрі найважливіше — це художня стійність п’єси.

— Звичайно. Щоправда, такі вуха теж не без впливу… — і Дідеріхове обличчя набрало стурбованого виразу.

Пані фон Вульков вигукнула з благанням у голосі:

— А друга ж дія ще значно сильніша від першої! Вона відбувається в розбагатілій родині фабриканта, де таємна графиня служить покоївкою. Там є ще вчитель музики, зовсім не вихована людина, одну з дочок він навіть цілував, і от він сватається до графині, але вона, звичайно, підносить йому гарбуза. Вчитель музики! Хіба вона може!

Дідеріх погодився, що це відпадає.

— Дивіться, яка трагедія: дочка, що дозволила вчителеві поцілувати себе, знайомиться на балу з одним лейтенантом і стає його нареченою, а коли лейтенант приходить у дім, виявляється, що це той самий лейтенант, який…

— О боже, пані графине! — Дідеріх простяг руки, начебто захищаючись, увесь схвильований стількома ускладненнями. — І звідки це все у вас?

Авторка палко всміхнулася.

— Так, це найцікавіше, просто я й сама не знаю. Це такий таємничий процес! Часом я думаю, що це у мене спадкове.

— У вашій шановній родині багато письменників?

— О ні. Але якби мій великий предок не виграв битви під Крехенвердою, не знати, чи написала б я «Таємну графиню»! Кінець кінцем головне — це кров!

Коли вона згадала про битву, Дідеріх шуркнув ногою і не посмів більше нічого питати.

— Скоро дадуть завісу, — сказала пані фон Вульков. — Ви чуєте що-небудь?

Він не чув нічого; тільки для авторки не існувало ні дверей, ні стін.

— Тепер лейтенант присягається таємній графині у вічній вірності, — шепнула вона. — От, — і вся кров відринула від її обличчя. Потім знов із силою линула до щік; залунали оплески, не занадто бурхливі, але все ж таки оплески. Двері відчинили зсередини. Завіса знову піднялася, і коли на сцену вийшли молодий Шпреціус і небога Вулькова, оплески посилились. Раптом із-за лаштунків вискочив Ядасон і став попереду парочки з таким виглядом, начебто успіх стосується тільки до нього; відразу в залі зашикали. Пані фон Вульков обурено відвернулася. Тещі бургомістра Шеффельвейса і дружині члена окружного суду Гарніша, які віншували її, вона заявила:

— Асесор Ядасон як прокурор неможливий. Я скажу про це чоловікові.

Дами зразу ж переказали цей вислів далі і мали великий успіх. До дзеркальної галереї зненацька набралося людей, які жваво обговорювали Ядасонові вуха. — Пані фон Вульков написала чудову п’єсу, але Ядасонові вуха… — Проте, коли стало відомо, що в другій дії Ядасон на сцені не з’явиться, всі були розчаровані.

Вольфганг Бук з Густою Даймхен підійшли до Дідеріха.

— Ви чули? — спитав Бук. — Кажуть, що Ядасонові доведеться за службовим обов’язком конфіскувати власні вуха.