–  Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать,- наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти.- Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну - і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!

–  Щасливо… прощавайте…- потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

–  Так берете дев'яносто два?

–  Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

–  Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

–  Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

–  О! І ви!
– наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій.- Не сторгувались?

–  Дорого! Волики б і нічого, та…

–  Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».

–  По Євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

–  Да, да! Не обмани і не украдь!… А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

–  Напував, пане!
– схопився Гришка і зняв картуза.

–  Пили добре?

–  Добре, пане.

–  Підкинь же сінця… Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отседа лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!… Ех! Знаєте, єслі 6 хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублєй не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

–  Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят?
– розглядаючи воли, промовив Тарас.

–  Ха-ха-ха! А бодай вас!
– наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!

А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

–  А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих,- що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті при-йшлись до душі, а мені сі… Га?

–  Та що ви?!

–  А от же їй-богу!

–  За мої даєте вісімдесять?

–  Даю.

–  І зараз гроші?!

–  І зараз гроші!…-«Та й дурні ж сі панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.

–  Значить, я можу зараз і ті волики купить?
– радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

–  Ну, от!…

–  Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…

–  Семенович.

–  Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се - сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!… Та не барись, Гришко!
– се вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно - травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

–  Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше. А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій…

–  Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив після шостої Тарас і вже п'яненько усміхнувся.

–  Нічого, нічого -. Звісно, наморишся… От хоч би, іприміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.

–  Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.