Демид. Багато разів уже можна було признатися, побалакати, та я боявся...

Входить Терешко, Сергій і Тарас.

Ті ж, Терешко, Сергій і Тарас Гупаленки.

Терешко. А що? Еге не ждав? Доброго здоровля, з празником!

Сергій. З Покровою - само собою!

Карпо. Спасибі! Будьте й ви здорові з празником! Сідайте!

Терешко. А мати, батько, Василина, дома?

Карпо. Мати й Василина дома, а батько сьогодні раненько поїхали в город з Іваном.

Сергій. Так.

Терешко. А ти знаєш хто це?

Карпо. Ба, не знаю!

Терешко. Сергія Гупаленка не знаєш?

Карпо. Незнайомі, а фамілія відома! Перші хазяїни на всю околицю, тисячу десятин посідають, як же не знать?

Терешко. А цей козарлюга - його небіж, Тарас Гупаленко!

Тарас, увесь час самопевний тон має.
– Із Петербурху. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка в запасі. (Подає руку Карпові.)

Карпо. Вернулись на хазяйство?

Сергій. Само собою.

Тарас. Не хотів вертатися - мені й в Петер­бурзі було добре, та отець і мати просили.

Терешко. А чого ми приїхали, так я тобі зараз скажу: оцей самий козарлюга (по­казує на Тараса) хоче сватать Василину.

Демид, схоплюється; шукає шапки.
– Чи я в шапці сюди прийшов, чи без шапки?

Карпо, усміхаючись.
– Не примітив.

Демид. Мабуть, у вас зосталась.

Хутко вийшов.

Ті ж, без Демида.

Терешко, показує на шапку Демидову.
– Оце ж, мабуть, його шапка!
– Ха, ха! Чого це він зашамотався так, неначе перелякався?

Карпо, усміхаючись.
– Не знаю.

Терешко. Щось він давно тут треться; чи не дума теж сватать Василину? Га?

Карпо. Може, то його діло!

Терешко. Чуєш, Тарасе? Не піддайся!

Тарас. А як, пробувши п’ять літ у сто­лиці Петербурзі, - ми суперників не боїмося й за себе встоїмо!

Сергій. Само собою.

Карпо. Давно вернулися додому?

Тарас. Мені здається, більше года, а на провірку виходе - всього три неділі. Ха, ха, ха! Життя в столиці Петербурзі і прирівнять до вашого не можна!... Там усі мають, знаєте, модність і формальнісгь, а тут? Вийма й дивиться на золоті часи. Одно слово - хахландія! Ні з ким кумпанію водить...

Сергій. Само собою.

Терешко. Ну, брате, не кажи! То ти ще не придивився! У нас, у Лубнах, теж учених багато: і прокурор, і ісправник, і директор ґімназії, і архитектор, і... багато людей до­стойних. Якої ж тобі ще кумпанії?

Тарас. Лубни від нас недалеко... Та й Лубни ваші - не столиця. Нема, як столиця - Петербурх: опера, цирк, своя братія живе в казармі, як у роскішному палаці... Весело! Не те, що у вас, у хахландії! Ха, ха, ха!

Карпо. До Лубен, справді, недалеко, а там біля вас близенько земський начальник живе; він петербурзький.

Тарас. Ага! Та все не було случаю; а тепер прийдеться завести знакомство... Знаєте, дядюшка Сергій, Кулішові воли геть чисто пообтирали наші скирти сіна... Так треба до земського.

Сергій. Само собою.

Карпо. От і кумпанія.

Сергій. Само собою.

Тарас. Нема кращої кумпанії, як образо­вана дама! А де її взять? Кругом подивишся - мужики, хахли, прямо смуток за серце взяв... А тут дядюшка Терешко на той смуток нагодився й каже: «так і так, учена племінниця, вісім класів скінчила»... Ну, я стрімголов сюди! Хочу себе показать і даму серця побачить! А як пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, не думаю, щоб гарбуза піднесли. Ха, ха, ха!

Терешко. Де ж таки!

Сергій. Само собою!

Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.

Карпо. Тут усьому голова - Василина.

Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!... Усяка дівка тільки побаче - козою за ним поскаче!

Сергій. Само собою.

Тарас. Ха, ха, ха! Хороша примовка: «ІІобаче - козою поскаче!» А що ви думаєте? Бувало; усього бувало... І скакали! Єй-єй, скакали!... Я не хвастаю - катався, як сир у маслі. В Петербурзі образовані дами кру­гом...