Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!...

Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житним хлібом пахне! Ви - мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!

Михайло. Розумні люде будуть сміятись над твоїм горем!

Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло лю­дей, їде на Рівієру й ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. Він іще й сміється! Нахал, мужик!

Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка. (Підходить до неї.)

Наташа. Ай! Не підходьте! Я не виношу запаху житного хліба!

Входить ґенерал.

Ті ж і ґенерал, його веде Ваня.

Генерал. Чую - баталія! Ну, думаю, Федор за картами! Пробили барабани, й зелене поле відкрилось...

Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу. (Ваня виходить.)

Генерал. Що з тобою, Наташа? Ти заго­ворила таким голосом, неначе зосталась на великому шлемі без п’яти?

Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещасніша людина! (Хлипа.)

Ґенерал. Що там? Пропала провізія на кухні, розбили вино?

Наташа. Осудовисько, осудовисько!

Ґенерал, Заспокойся! Все можна дістати в ресторані; хоч і дорожче, але що робити? Де ж Миша?

Михайло. Я тут.

Ґенерал. Що з нею?

Михайло. Я одібрав лист із дому...

Ґенерал. Ну, і що ж?

Михайло. Сьогодні буде моя мати, а, може, й батько.

Ґенерал. Ну, і слава Богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?

Наташа, плачучи, - Його мама... і тато... [реве] мужики!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, і прекрасно! Через мужа й ти зіллєшся з великим народнім океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождати сліпих! А Михайло, твій муж, через науку, є благородна щепа!... Розумієш? От проста яблуня, її калірували, прививку зро­били, - і родяться кальвілі - вищий сорт яблук. Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха, ха, ха! Я думав, Бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!

Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?

Ґенерал. Ні краплі! (Михайло його цілує.) Я знав давно, мені сказав дядя Федір; із фор­муляра видно! Тепер тільки дурні носяться зі своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом... Чесність, образовання, наука, ум, талан - важно, а решта - плювать!

Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики й сьогодні приїдуть.

Ґенерал. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!

Наташа, поглядає на Михайла.
– Миша!... Йди сюди!

Ґенерал. Ні, брат, ти йди до нього...

Наташа, підходить і обніма Михайла.
– Прости! (Цілує його.)

Михайло. А чим пахну?

Наташа. Духами... трефль!

Михайло. Як скоро випарився житний хліб. (Дзвінок.)

Наташа. Гості! (Кидається в залу.)

Михайло, підбігає до дверей.
– Акіла Акілович, гості! (Акіла у дверях.)

Акіла. Єрунда!

Михайло, бере генерала під руку. Зараз од­криється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю, як воєнного посредника!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, брат, признайся, що без посредника й тобі було погано!

Михайло. А як же, замісць пороху, за­пахло житним хлібом!

Обидва сміють ся й виходять.

Виходить Акіла, йде до зали, загляда у двері.

Акіла. П’ять утроб! Директор, баронеса і ще один, два, три, - так, п’ять! Єрунда! (Йде до дверей). П’ять стаканів! (По хвилі офіціянт несе на підносі: чай, сухарі і другі, потрібні до чаю, приправи.) А ром? Дарина! Ром! От, єрунда! (Дарина подає, установляють на підносі.) Взяв і за­був! Директор любить із ромом. (Дзвінок; за­глядає у двері.) Ще три... Наші вчителі - єрунда, підождуть. (Офіціянт вертається.) Три ще. (Дзвінок; загляда.) Один. (До офіціянта.) Нали­вай чотирі. (Дзвінок.) Підожди, щоб разом... От, єрунда, як розходились! Ну, несіть чай із Дашею, - я приймусь готовити десерт.