Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку...

Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти го­вориш, мій сину?

Петро. Бачите, Адя давно запрошена до ґрафа. Вона вчилася разом із його дочкою, а та сьогодні імениниця, так нас там ждуть обідати... Я, мамо, завтра заїду.

Аделаїда. П’єр!

Петро, біжить до неї.
– Та посоромся хоч рідні!

Тетяна. Петя!

Петро повертається до матері.

Аделаїда. П’єр! (Петро прибігає.) Їдем, а ні, то я сама поїду.

Тетяна. Боже, мій, Боже мій! (Хлипає.)

Макар. Стара, годі! Коли запрошено до ґрафа, то нехай іде! Може, там кращий обід!

Петро, до батька.
– Не то що... А запро­шено... якось... знаєте... обіщали! Коней вислали... син ґрафа сам зустрічав...

Аделаїда, йде до дверей.
– П’єр!

Петро, хапав шинелю.
– Я зараз!

Аделаїда, робить загальний поклін.
– Прощайте! (Цілує Василину.) Мені вас жаль!

Василина. А мені Петі жаль!

Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла. Петро наскоро цілує матірь, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатися з Карпом.) Чути: П’єр! Він кидається з хати, приговорюючи: «Завтра заїду, завтра заїду, завтра»... П’єр!

Карпо, Ехе-хе! Ускочив!

Тетяна. Сину мій, петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! Плачучи, йде надвір.

Макар. Оце невісточка!

Іван. Чучу! Свинота!

Завіса.

Кабінет.

Михайло, читає ґазету.
– От тобі і старший писарь Іван Барильченко! Первокласний артист, усі ґазети в один голос славлять. І за такий короткий час - усього два роки! Входить Наташа.

Михайло й Наташа.

Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!

Михайло. Читав ґазети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив іще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш: босяк! І те­пер раптом знаменитість! Первокласний ар­тист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.

Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачити! Де ж він?

Михайло. В Москві пожинає лаври! Ща­сливий: незалежність, лаври і гроші.

Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...

Михайло. О, ти мала б поспіх - ручаюсь! Красива женщина й без таланту на сцені має більший поспіх, ніж некрасива з талантом.

Наташа. Хіба я гарна?

Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!

Наташа. Тільки сьогодні?

Михайло. Що-дня, раз-у-раз ти гарна; а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска, і ґепюри на рукавах, і...

Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)

Михайло, цілує руку.
– Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б по­ручився...

Наташа. То так тобі здається, бо ти сам у хорошому настрою: іменинник, статський совітник і інспектор!

Михайло. Це ти, моя зірко, така щаслива, це через тебе посипалося стільки життєвих удач на мене.

Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, ди­ректор, - усе разом... Не у примір другим...

Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти маскота! (Цілує її.) Знаєш, коли її надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і „дєйствітєльний статскій“ не за горами! Само собою, що і статський так рано - при­ятно! Тільки статських тепер розвелось за­надто багато! При тому статський усе-таки не ґенерал, а дєйствітєльний - Ваше Пре­восходительство!