Пішов. Часто дзвонять. Ходять у залу: то Даша, то офіціянт; туди несуть чай, - назад порожні стакани. [Пізніше, по хвилі, дружній сміх трьох-чотирьох голо­сів «Я його не люблю!» «Грати, так грати, нічого по­столи морщити!» «Хто ж із ренонса ходить? Бабський ход! By, грач!»] Появляється Акіла, подивився у двері. Двацять два чоловіка. [Крик: «Козиря, козиря!» «Чим же крити?»] Директор уже кричить! Вхо­дить Михайло.

Акіла й Михайло, потім Наташа.

Михайло. Спасибі вам, Акіла Акілович! У вас знаменитий порядок...

Акіла. Порядок і дисципліна, решта єрунда! Думаю подати десерт, є гулящі дами, нехай гризуть і їдять, ніколи буде гризти ближніх!

Михайло. Ха, ха, ха!

Акіла. Єрунда! (Пішов. Із зали входить Наташа.)

Михайло. І ти покинула гостей?

Наташа. Там ніколи вгору глянути: Марія Петровна і Ґляфіра Афеноґеновна розбірають родословну Зімича; Катерина Александровна і Михалина Купир’яновна завели спір про опе­ру: одній Фіґнер до серця припав, а другій Собінов [10] : решта слуха. Така розмова затяг­неться довго; а я запримітила, що ти вийшов, і собі... Милий, ти не сердишся ?

Михайло. О, ні, ні! Я, знаєш, сам тривожусь на щот приїзда батьків!... Бачиш, то, що ти говорила про мене, - дитяче не­порозуміння з фактом; але, справді, ввести батька й маму в наше коло, де розбірають родословну Зімича, і знову баронеса... прямо таки страшно... За чоловіка страшно.

Наташа. Ах, ах! Не говори! У мене голова болить!

Михайло. Ти краще подумай, що робити! Власне кажучи, все єрунда, як говорить Акіла; а от нема смілости ввести своїх батьків, одягнених у селянську одежу в залу. Чорт-зна що. Це халуйство, - я розумію, і от за всім тим мучусь: що скаже баронеса! Ще хоч би одежа друга, знаєш, загальна... Мама й тато дуже розумні люде, лишнього не скажуть... але одежа... одежа! Особливо, жіноча... А!

Наташа. Миша, я твою маму переодягну в чорне плаття моєї покійної мами!

Михайло. Ангеле мій, чудова ідея! А як не зійдеться? Моя мама, - жінка, знаєш, огрядні...

Наташа. А шнурівка на що ? Ми з Дариною добре її зашнуруємо, і прийдеться.

Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!... Ти ж маму вмовиш сама, вона податлива і згодиться для тебе все зробити, а от батько!... Ну, батько нічого: ориґінал поміщик, ходить у національній одежі! Чудово, чудово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно і краще - без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.

Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рівієру?

Михайло. Попрошу, і дадуть! Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама - віск! Дадуть, дадуть, тільки треба приняти ніжно, ласкаво!

Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зача­рую... (Входить Дарина.) Нікого нема?

Дарина. Нікого. Тільки там на кухні знову йде колот: повар п’яний і кухарка, здається, під шефе!

Михайло. А щоб їх чорт узяв! І Паша випила?

Дарина. Щось на те похоже.

Михайло. Акіла Акілович. (Акіла на дверях.) Тарабанов п’яний!

Акіла. Треба зараз вигнати.

Михайло. Ради Бога, навідайтесь, що там!

Акіла, йде.– От єрунда! Дарино, подавайте Десерт. (Вийшов.)

Наташа. Я на хвилину, і зараз назад. (Вийшла.)

Михайло. А я підожду Акілу Акіловича. (Дарина й офіціянт несуть десерт і скоро вертаються.) Баронесі, потім директорові, предсідателеві...

Офіціянт. Десерт просто ставиться на столі, так і Акіла Акілович веліли!

Михайло. Ага, на столі ?... Гаразд, гаразд! Поставте на столі!... (Пішов.) Так краще, не буде очевидно, кого більше шанують. (Дарина, що вернулася однести десерт, - на дверях.)

Дарина. Там якісь мужики питають вас.

Михайло, про себе.
– Це батько й мати... До Дарини: Нехай ідуть. (Дарина зникає.) Якісь мужики!... Навіть для Дарини батько й мати мужики! I все подла одежа робить.

Входить Тетяна й Макар, одягнені празниково: Макар у новій, з чорного, тонкого сукна чумачці без пояса; Тетяна в червоних чоботах, роскішній плахті, зав’язана по очіпку чорною хусткою й тонкою наміткою; зверху темна керсетка з рукавами.

Ті ж, Макар і Тетяна, потім Наташа.

Тетяна. Сину мій! (Кидається Михайлові на шию й цілує його). Дитино моя дорога! Що ж це ти нас відцурався?

Михайло. Мамочко! (Цілує її). Ніколи... Служба... Збірався... їй! І не міг... Тату! (Цілується.) Як же вас Бог милує?