слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,

який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці

нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-

коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх

дітей.

РОЗДІЛ V

МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не

було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-

цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-

нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене

великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-

\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече

руку.

Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.

Я боявся... Ваших не видно в місті.

А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-

ходь... А я подумав зовсім інше...

А що?

Подумав, що тобі уже набридло.

Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навіть

і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,

ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув

на мене дивним поглядом.

Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-

люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут ще

зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене

дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а

його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима

було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак

людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі

кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-

ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-

ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між

могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-

зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.

Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий

напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний

негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я

приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-

нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині

підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло

зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-

ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.

В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-

лося, по обличчі стікали краплі поту.

Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби

Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер

вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-

му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1

Де ж це, далеко? — спитав я.

А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під

стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-

кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в

зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий

отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився

туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва

опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-

вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-

іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися

гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два

мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,

було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-