— Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, — вів далі з підкресленою гідністю Спардек.

— Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.

— Мосьє, — збуджено сказав Ле Меж, — людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.

— Чудово! — погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. — Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, — сказав засапано, впоравшися з цим. — Наповнимо келихи!

— Куку заперечує реальність існування, — вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.

— Е! — прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. — Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.

У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.

Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»

Схопивши келих, я знову спорожнив його.

Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer [40] , Декларації прав людини, Bulla Unigenitus [41] . Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.

Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.

— Залишмо тут оцих п’яничок, — сказав він гидливо. — Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.

— Дами й панове, — мовив гетьман, входячи до зали, — дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.

— Не зважайте на них, — прошепотів він мені на вухо. — Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.

Він справді дуже сп’янів.

Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання — широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й «Могила» Альфонса де Невілля.

На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.

Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї — Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.

— Куку, дай жетони, — наказав гетьман. — Ми тут зібралися не розважатися.

Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.

— Білі коштують по луїдору, — пояснив він мені. — Червоні — сто франків, жовті — п’ятсот, зелені — тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.

— Беру банк вартістю десять тисяч, — сказав кухар-цвінгліст.

— Дванадцять тисяч, — мовив гетьман.

— Тринадцять, — додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.

— Чотирнадцять, — сказав я.

— П’ятнадцять, — пролунав різкий голос Розіти — старої негритянки-манікюрниці.

— Сімнадцять, — заявив гетьман.

— Двадцять тисяч, — відрубав кухар.

І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:

— Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.

— Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.

Куку сидів у кінці стола, що мав форму «Г». Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.

— Я казав вам, як у Анни Деліон, — з гордістю прошепотів гетьман.

— Панове, робіть ставки, — вигукнув негр. — Робіть ставки, панове.

— Почекай, тварюко, — сказав Біловський. — Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.

— Знімай, — мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.