Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити — в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.

— Починаю, — оголосив Куку.

Ми розмістилися так: зліва — гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі — двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.

— Беру, — сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.

Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.

— Вісім, — оголосив Біловський.

— Шість, — сказала гарна Сідія.

— Сім, — відрубав Куку. — Таблиці зрівнялися, — додав він холодно.

— Подвоюю ставку, — сказав гетьман.

Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.

— Вимагаю рівності таблиць, — незворушно сказав Куку.

— Який ви нестерпний, — пробурмотів граф. — Маєш. Ти задоволений?

Куку зіграв і побив дев’ятку.

— Честь і батьківщина? — проревів Біловський. — У мене була вісімка…

Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.

Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.

«Ага! — подумав я. — Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено».

Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.

— Хто купує карти? — запитав Куку.

— Не я, — сказав гетьман.

— Беру, — мовила Сідія.

Кухар витягнув четвірку.

— Дев’ять, — кинув він.

— Ця карта мала бути моєю, — гримнув граф. — І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр — кум королю.

Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:

— До завтра, панове.

— Геть звідси всі, — проревів гетьман Житомирський. — Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.

Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.

— Котра година? — запитав я.

— Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар…

Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.

— Правда, Агіда гарна, — сказав він, усе ще плачучи. — Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?

Я знизав плечима.

— Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами… Треба вам розповісти…

Я підвівся і відштовхнув його.

— Залишся! Залишся! — почав він благати. — Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти — француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.

— Не передам нічого? Кому?

— Їй…

Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.

— Кому?

— Їй… Антінеї, — прошепотів він.

Я знову сів.

Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.

Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.

— Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.