Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці «Голуа»), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.

Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.

Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.

З політичних причин, які неможливо пояснити, не згадавши історії нещасної Польщі, мій батько, граф Біловський, залишив 1830 року Варшаву й переїхав до Лондона. Він розтринькав свою величезну маєтність, занапастивши мою матір, яка померла з горя. Коли помер і він, мені залишилася в спадок лише тисяча стерлінгів ренти і дві чи три вуздечки, непотрібність яких я оцінив пізніше.

Не можу без хвилювання згадувати ті часи, коли я дев’ятнадцяти-двадцятирічним юнаком звів нанівець цю маленьку спадщину. Лондон був справді чарівним містом. Я найняв симпатичну холостяцьку квартиру на Пікаділлі.

Пікаділлі! Магазини, палаци, метушня,

Вихор щастя й шелест свободи.

Полювання на лисиць із бричок, прогулянки в екіпажах у Гайд-парку, раути, невинні розваги зі служницями Венери з Дрюрі-Лейна забирали весь мій час. Ні, не весь. Лишалася гра, і почуття синівської любові спонукало мене до того, щоб відновити спадок покійного графа, мого батька. Гра — причина того, про що я розповім і що так дивно перекрутило моє життя.

Мій приятель лорд Мелмсбері повторював безліч разів: «Мушу повести вас до чарівної жінки, яка живе на Оксфорд-стріт № 277, до міс Говард». Одного вечора я погодився. Це сталося 22 лютого 1848 року. Господиня була справді напрочуд гарна, й гості справили чудове враження. Крім Мелмсбері, я зустрів там чимало знайомих: лорда Клебдена, лорда Честерфілда, сера Френсіса Монжуа, графа д’Орсей. Грали в карти, потім перейшли до розмов на політичні теми. Події у Франції були основною темою, й гості без кінця сперечалися щодо наслідків бунту [42] , який спалахнув саме того дня у Парижі. Про це повідомив телеграф. Доти я ніколи не цікавився політикою. Тож не знаю, що забрав собі в голову, коли з усім запалом моїх дев’ятнадцяти років заявив: новини з Франції означають, що завтра буде Республіка, а післязавтра — Імперія…

Присутні зустріли мою дотепну вихватку стриманими усмішками і спрямували погляди на одного з гостей, що сидів п’ятим за карточним столиком, де припинилася гра.

Гість також усміхнувся, підвівся й попрямував до мене. Він був середнього зросту, навіть низький, утиснутий у синій редингот. Погляд його блукав десь далеко.

Усі присутні весело спостерігали цю сцену.

— З ким маю честь? — спитав він приязно.

— Граф Казимир Біловський, — відповів я різко, аби довести, що різниця у віці не є поважним мотивом, котрий виправдовує його запитання.

— Отже, любий графе, в разі, якщо ваше пророцтво збудеться, сподіваюся, ви не відмовитеся завітати в Тюїльрі, — сказав гість у синьому рединготі.

І додав, вирішивши нарешті представитись:

— Принц Луї-Наполеон Бонапарт.

Я не відіграв жодної ролі в державному перевороті й не шкодую з цього приводу. Дотримуюся принципу, що іноземець не повинен втручатися в заворушення у чужій країні. Принц оцінив мою скромність і не забув юнака, котрий став для нього таким щасливим пророком.

Мене в числі перших він запросив до Єлісейського палацу. Мій успіх було остаточно закріплено наказом Наполеона Малого [43] . Наступного року я став камер-юнкером і з ласки імператора одружився з дочкою маршала Репето, герцога де Мондові.

Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер-юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?

Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор… Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.