У Мабій, тоді як Клементіна, Ортанс, Анна, Людовік і троє туарегів із запалом танцювали, шейх Отман відвів мене набік і схвильовано переказав доручення свого брата, шейха Ахмеда.

Наступного дня о першій пополудні я прийшов до Клементіни.

— Дитино моя, — почав, ледве розбудивши її, — послухай, хочу серйозно поговорити з тобою.

Вона примхливо протерла очі.

— Як тобі сподобався той молодий араб, який так міцно обіймав тебе вчора ввечорі?

— Узагалі… нічого, — відповіла вона, паленіючи.

— Тобі відомо, що він у своїй країні є володарем земель, які у. п’ять чи шість разів більші, ніж володіння нашого найвищого монарха, імператора Наполеона III?

— Про щось таке він бурмотів, — сказала вона, явно зацікавлено.

— Отже, ти хотіла б сісти на трон, як наша шановна володарка, імператриця Євгенія?

Клементіна отетеріло дивилася на мене.

— Його рідний брат шейх Отман доручив мені від його імені зробити тобі таку пропозицію.

Клементіна не відповіла, ошелешена й спокушена.

— Я імператриця! — нарешті вимовила вона.

— Усе залежить від тебе. Маєш відповісти до полудня. Якщо скажеш «так», поснідаємо разом у Вуазена, і край.

Я бачив, Клементіна вже все вирішила, але хотіла виявити до мене чуйність.

— А ти, ти? — простогнала вона. — Покинути тебе так, нізащо!

— Дитино моя, будь розважливою, — сказав я лагідно. — Ти, мабуть, не знаєш, що я збанкрутував. Так, так, цілковито. Я навіть не знаю, чим заплачу завтра за твоє живильне молочко.

— Ах! — зітхнула вона. Потім додала:

— А… дитина?

— Яка дитина?

— Наша… наша з тобою.

— Ага! Але ти віднесеш її до прибутків і витрат. Я навіть певен> шейх Ахмед вважатиме, що вона на нього схожа.

— Ти завжди жартуєш, — сказала вона, сміючись крізь сльози.

Наступного дня о тій самій порі експрес з Марселя повіз п’ятеро туарегів і Клементіну. Молода жінка сяяла, спираючись на руку шейха Ахмеда, який не тямив себе від щастя.

— У нашій столиці багато магазинів? — спитала вона млосно у свого нареченого.

А він, голосно засміявшись під своїм покривалом, відповів:

— Безеф, безеф [47] . Боно руміс, боно.

Коли настала мить від’їзду, Клементіну затопила хвиля почуттів.

— Казимире, послухай, ти завжди був добрий до мене. Я стану царицею. Якщо в тебе виникнуть прикрощі, обіцяй мені, присягнися…

Шейх зрозумів. Він зняв зі свого пальця перстень і надів мені.

— Сіді Казимир, товариш, — енергійно промовив він. — Ти прийти нас побачити. Взяти перстень Ахмеда й показати його. Всі у Хоггарі товариш. Боно, Хоггар, боно.

Коли я вийшов з Ліонського вокзалу, то почував себе так, ніби утнув дотепний жарт.

Гетьман Житомирський остаточно сп’янів. Я ледве зрозумів кінець його історії, бо він раз у раз приплітав до неї куплети, запозичені з репертуару Жака Оффенбаха,

Хлопець лісом прямував,

Свіжий і вродливий,

В руці яблуко тримав,

Видно на картині.

Хто зазнав краху внаслідок Седана [48] ? Казимир, маленький Казимир. До 5 вересня треба сплатити п’ять тисяч луїдорів, а я не мав жодного су, жодного су. Беру капелюха, мобілізую всю свою мужність і вирушаю до Тюїльрі. Імператора вже не застав, хай йому біс! Але імператриця зустріла мене так люб’язно! Вона лишилася сама (о! Всі мерщій драпають за обставин, що склалися), сама з сенатором, паном Меріме, єдиним з письменників, котрий, я знав це, був до того ж світською людиною. «Мадам, — сказав він їй, — немає жодної надії. Мосьє Тьєр, якого я зустрів на Королівському мосту, нічого ш бажає слухати».

— Мадам, — промовив я у свою чергу. — Тепер Ваша величність знатиме, хто її щирі друзі. — І поцілував їй руку.

Овва, богині

Мають кумедні способи

Зваблювати, зваблювати, зваблювати

Хло-о-о-пців.

Повертаюся додому, на вулицю Ліль. Перетинаю канал, який тягнеться від законодавчого корпусу до ратуші. Я вже прийняв рішення.

— Мадам, — кажу своїй дружині, — мої пістолети.

— Що сталося? — запитала вона з жахом.

— Усе пропало. Лишається врятувати честь. Я загину на барикадах.

— Ах! Казимире, — схлипує вона, падаючи мені в обійми, — я погано знала вас. Ви пробачите мені?

— Пробачаю, Ауреліє, — сказав я розчулено й з гідністю, — бо й сам багато в чому завинив.

Я припинив цю сумну сцену. Була шоста година. На вулиці Бак зупинив фіакр.

— Двадцять франків чайових, — пообіцяв я візникові, — якщо привезеш мене на Ліонський вокзал до марсельського поїзда, що вирушає о шостій тридцять сім.