Тут, у цій зловісній залі, мої думки заполонило темне джерело. Я відчув у ньому друга. Воно допомогло мені не бути легкодухим посеред застиглих свідчень стількох жахливих лиходійств.

Номер 26. Так, це він. «Лейтенант Дуглас Кен. Народився в Едінбурзі 21 вересня 1862 року. Помер у Хоггарі 16 липня 1890 року». Двадцять вісім років. Ні, йому навіть не виповнилося двадцяти восьми! Схудле обличчя під маскою з орішалку. Сумний, пристрасний рот. Це саме він. Бідолаха. Едінбург. Мені відомий Едінбург, хоч я ніколи там не бував. З мурів замку видно пагорби Бентланда. «Погляньте трохи нижче, — сказала Анні де Сент-Ів ніжна міс Флора де Стівенсон, — погляньте трохи нижче, ви побачите в гірській ущелині групу дерев і між ними прямовисну цівку диму. Це котедж Свенстена, де живемо ми з братом і тіткою. Якщо цей краєвид справді подобається вам, я буду щаслива». Коли Дуглас Кен вирушив до Дарфура, він, напевне, залишив у Едінбурзі якусь міс Флору, таку ж біляву, як та. Але чого варті ці щуплі молоді дівчата поряд з Антінеєю! Розважливий Кен, якому сам Бог велів кохати таких дівчат, покохав іншу. Він мертвий. Ось номер 27, той, через кого він розбився об сахарські скелі і котрий також помер.

Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити — відразу ж померти.

Ось номер 53 — останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 — мій. Через шість, може, вісім місяців — зрештою, байдуже коли, — мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.

Я розкошую, моє збудження зростає. Якою я був дитиною щойно, розгнівавшись на стару негритянку! Ревнував до Моранжа, слово честі! Чому ж не ревнував її до всіх тих, які були тут, і до інших, відсутніх, котрі прийдуть, один за одним, щоб заповнити чорне коло досі порожніх ніш?.. Знаю, Моранж зараз біля Антінеї, і відчуваю гірку й жагучу радість, думаючи про його щастя. Та одного вечора через три, а може, чотири місяці сюди прийдуть бальзамувальники. Ніша номер 54 отримає свою здобич. Тоді білий таргієць наблизиться до мене. Я затремчу від передчуття блаженства. Він доторкнеться до мого плеча. І тоді настане моя черга ступити у вічність крізь криваві двері кохання.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Коли, отямившись від роздумів, я опинився в бібліотеці, западали сутінки, змішуючи тіні людей, що там зібралися. Я побачив Ле Межа, пастора, гетьмана, Агіду, двох білих туарегів, інших осіб, захоплених жвавою бесідою. Здивований тим, що побачив разом стільки людей, котрі звичайно не симпатизували один одному, я наблизився.

Подія, нечувана подія розбурхала всіх мешканців гори. На заході, в Адрар-Ахнеті було виявлено двох іспанських дослідників, котрі прибули з Ріо-де-Оро.

Дізнавшись про це, Сегеїр-бен-Щейх негайно почав збиратися в дорогу, щоб зустрітися з ними. Однак дістав наказ залишитися.

Тепер жодних сумнівів не було. Антінея вперше покохала.

— Аррау, аррау!

Я насилу прокинувся від сну, що нарешті здолав мене. Мої очі напіврозплющилися, і я відсахнувся.

— Аррау!

Навпроти мого обличчя була жовта в чорних цяточках морда Прам-Руа. Гепард при моєму пробудженні не виявляв, втім, особливого інтересу до моєї особи, він позіхав. Ліниво роззявляв свою темно-кармінову пащу, де блищали міцні білі ікла.

Тієї ж миті я почув вибух сміху.

Це була маленька Таніт-Зерга. Присівши навпочіпки на подушку біля дивана, на якому я лежав, вона з цікавістю спостерігала за моєю зустріччю з гепардом.

— Гірам-Руа нудьгує, — пояснила вона мені. — Я вирішила привести його сюди.

— Добре, — пробурмотів я. — Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?

— Він тепер самотній, — сказала мала. — Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.

Ці слова нагадали мені про події минулого дня.

— Хочеш, я прожену його? — запитала Таніт-Зерга.

— Ні, хай залишиться.

Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.

Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.

— Тут ще й Гале, — сказала дівчина.

— Гале! Це ще хто?

Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.

— Це моя мангуста, — пояснила Таніт-Зерга.

— Скажи, будь ласка, — запитав я невдоволено, — це все?

У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.

— Гале — мій друг, — сказала вона, знову споважнівши. — Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.

Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.

— Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, — поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. — Котра ж зараз година?