І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку.

На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм:

— Целеброовумтуум!

Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль.

Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені.

Із карети вискочили спершу князь із княгинею. За ними виліз і сам імператор. А далі понесли неводи, підсаки, верші, хватки й вудки. Імператор наказав засурмити в морську мушлю, що він починає ловити рибу в озері, і підступився до рибальського начиння.

Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха.

Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив:

— Я сам!

Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну.

Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши:

— Найбільший — на пана імператора, середульший — на князя, а менший — на княгиню.

Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається.

Раки попрацювали на совість і на славу.

— Фі!

Це скрикнула княгиня.

— Прокляття!

Це вигукнув князь.

— Крайцбенедек! А бодай вам!

Це вилаявся сам імператор.

Бо кожного боляче вщипнув рак.

За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав:

— Мене зрадили!

І далі:

— Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю!

Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня — показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак.

На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: — І все це несеться до нашого озера!

Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек.

Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера.

На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить — і розвалиться.

— Підіпріть мені ноги! — крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові.

Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю.

Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем.

Отак Румцайс урятував греблю. Князю й княгині довелось заплатити господарям за чотири спущені ставки, а панові імператору дати дев'ять дукатів лікарям.

Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже:

— Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль.

Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності.

— Із чим їдеш? — гукнув йому Румцайс.

А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися.

— Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили.

— І чого тільки немає в голові у його величності! — промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі.

І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги — скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи.

Румцайс сказав:

— Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста.

Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок.

На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку — щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати.