— Мерщій поклич свою пташку назад, а то стрельну в неї!

— Не стрельнеш! — засвистіла Мелузина і затрусила сорочкою.

Румцайсові ніби хто гострим гребінцем розчесав бороду. Хотів він націлитися на крижану пташку, але пістоль затремтів у нього в руці.

— А тепер я зроблю ще краще! — дмухнула Мелузина. Крижана пташка показувала їй напрям, і вона хукала на Румцайса то зліва, то справа. Румцайса наче кригою обкидали. Рука в нього задубіла, і пістоль повис на одному пальці.

— А тепер зроблю зовсім добре! — пронизливо свиснула Мелузина, вхопила Ціпісека на руки і понесла. Але хлопець був важкенький, і вона крутилася з ним поміж скель, хоч і хотіла здійнятися вище, куди показувала дорогу крижана пташка.

— Грім і блискавка! — вилаявся Румцайс, щоб хоч цим нагрітися.

Мелузина дмухнула щосили, злетіла з Ціпісеком понад скелями, і крижана пташка повела її під саме небо.

Та в цей час наспіла Манка з горщечком розбійницької юшки. Подала вона горщечок Румцайсові і каже:

— Я знала, що це тобі знадобиться.

Румцайс сьорбнув семикратної розбійницької юшки, і вона враз вигнала з нього холод. Навів він пістоль, загриміло від скелі до скелі, і зелений жолудь розітнув повітря під крижаною пташкою.

Пташка шугнула вбік, неправильно показала Мелузині дорогу, і та впала вниз, на скелі. А Ціпісека Манка спіймала у фартух.

Румцайс дмухнув у дуло пістоля, щоб там не лишилося диму, і сказав:

— Дай-но, Манко, юшки Ціпісеку. А я піду в Їчин діставати пороху.

Одного разу каже Румцайс Манці:

— Посадив я для тебе на узліссі дубок, щоб сиділа ти в холодку, коли дивитимешся в сонячний день на Їчин.

Манка відповіла, що порозкошує в холодку сьогодні ж по обіді.

Якраз у ту пору їчинська княгиня позирала з вікна на ринковий майдан і зітхала:

— На цьому майдані саме лиш каміння! Я вже не можу на нього дивитися.

Пан князь швиденько взув черевики з гострими підборами і тупнув ногою. Коли прибігли слуги, наказав:

— Негайно посадити посеред майдану дерево!

І кинув лакею Фріцеку два крейцери.

— Ти, Фріцеку, будеш усім командувати.

Лакей Фріцек звелів чотирьом поденникам узяти мотики і повів їх просто до дубочка, що його Румцайс посадив для Манки. Заходилися поденники викопувати дубок, та ба! Адже цей дубок садив Румцайс, і кожен корінь його сидів у землі, мов залізо в залізі.

— Перепаде нам од пана князя! — злякався лакей Фріцек.

Раптом перед ними з'явилася якась дивна жінка. На голові мала лляну хустину, на плечах — сорочку з грубого полотна.

— Я вам підсоблю! — просичала вона, немов вітер просвистів у заростях осоки.

Та у Фріцека був поганий настрій, і він сказав жінці, що вона нездатна навіть горіхи з дерева збивати. Тоді жінка сягнула в кишеню, витягла крижану пташку і посадила її на долоню. Пташка пурхнула до Румцайсового дубка, і жінка потрусила сорочкою в той бік. Ту ж мить знявся шалений вітер, і Фріцеків капелюх залетів на дві версти.

Дубок спершу стояв міцно і не віддавав жодного листочка. Та незабаром почав він слабнути, і потім повалився, вивернувши коріння. Тоді дивна жінка крикнула поденникам:

— Скажіть тому телепню, котрий женеться за капелюхом, що я — Мелузина!

Фріцек упіймав капелюх і повернувся, коли все вже було зроблено. Поденники поклали дубок на два вози і вирушили назад до Їчина. На ринковому майдані кайлами вибили шмат бруківки і посадили дубок.

Княгиня підсунула до вікна золоте крісло і замішувалася деревцем, приказуючи:

— Ах, як любо мені дивитися на цей дубок!

А Манці на ту пору теж закортіло посидіти під дубком і подивитись на Їчин. Але дубка не було, тільки ямка зяяла в сирій землі.

— Румцайсе, хтось викопав дубок, який ти для мене посадив! — загукала Манка.

— Та невже?! — крикнув Румцайс і вмить опинився біля Манки.

Оглянув він ямку і гукнув із ліщини Ціпісека. Мовив йому:

— Біжи-но в Їчин, глянь, чи не росте там де-небудь дуб, якого раніше не було!