Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.

–  Чи були, дiвчата, у матерi?

–  Були.

–  Бач, а ми не були.

–  Гарнi!

–  Певно, вона не спить. Ходiмо.

–  А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, - сказала Горпина.

–  Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, - одказала Христя.

–  Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся - проведемо, - кажуть парубки.

Христя противилася, одступає назад.

–  Як Христя не пiде, то й ми не хочемо!
– упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди - й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…

Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.

–  Бач, я казала - не йдiмо, - мати вже спить, - обiзвалася Христя.

–  Хiба не можна збудити?
– сказав Тимофiй i напрямився в двiр.

–  Тимофiю! Тимофiю!
– загукали дiвчата.
– Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали - збудити матiр, дiвчата казали - не треба.

–  Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, - доводили дiвчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

–  Годi! Пора додому, - сказала Ївга.
– Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.

–  Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти?
– обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.

–  А твоє яке дiло?
– визвiрилася Ївга.

–  Я Христю одведу, - сказав Тимофiй.

–  Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, - одказала Христя.

–  Тимофiєвi Ївга!
– гукнули дiвчата.

–  Так, так!
– згодилися хлопцi.
– Тимофiй Ївгу веде, Грицько - Марусю, Онисько - Горпину, Федiр - Христю, - дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.

–  Становись, братця!

I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим - у праву, третiм - прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина i Христя - одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись - Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже - дурний. "Дурний i е", - думає вiн, мовчки бейкаючись.

Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.

–  Дивись, як менi страшно, - струснувшись, каже Христя.
– Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

–  Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

–  Чого там Онисько, я i сам!
– обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

–  То ти, Федоре, сам?

–  Атож.

–  Так прощавайте. На добранiч!

–  Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

–  Ти, Христе, замерзла?
– надумався Федiр.

–  I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

–  Коли хоч… - несмiло почав Федiр, - у мене кожух добрий i довгий.

–  То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

–  У мене свита… А хочеш - поли широкi - полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

–  Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо?
– спитала Христя i зареготалася.

–  Христе!
– скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

–  Ти ж не давися, - ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

–  Поки свiту сонця, - почав вiн, - поки земля стоїть… поки сам пропаду - не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.